Розділ «Частина друга»

Вічний старець Кошовий – так його назвали богомольці – день-денно виходив зі своєї келії й кожного разу запитував у когось, показуючи києм у той бік, звідки долинав стукіт:

– Що там будується?

– Тюрма, старче.

– Ага, тюрма…

Він никав подвір'ям, постукуючи костуром по бруківці, наче шукав м'якого місця для своєї могили.

– А нових арештантів ще не привезли?

– Привезуть, старче, не турбуйся.

– Правда, правда, чей не стоятиме порожньою тюрма…

Одного весняного дня Калнишевський почув, що слабне серце, достукуючи безмірно довгу лічбу його віку. Він вийшов на подвір'я, щоб востаннє надихатися на цьому світі.

Від Нікольських воріт долинали покрики, команди: когось там муштрували біля фортечної стіни.

Архімандрит Іона запитував прізвища прибулих, розпоряджався:

– До п'ятої камери, до шостої, до сьомої.

Калнишевський зрозумів, кого привели, туск боляче стиснув слабе серце, він підійшов ближче до воріт. Його не проганяли.

– Звідки ви? – запитав.

– З усіх усюдів, – почулася відповідь. – Єсть тут і нерчинські рудокопи, й уральські ливарники – з найдальших закутий усея Русі святої суть тут!

– А чи є хто з України?

– Є, діду, – відказав молодий голос. – Адже не помер народ, то й має силу й відвагу постачати тюрмам в'язнів.

– Мовчати! – прикрикнув архімандрит.

– Звідки ти, нещасливцю? – спитав Калнишевський.

– Нещасливий той, хто боїться страждати за батьківщину, – почув старий той самий молодий голос. – Я з Полтавщини, пане кошовий отамане!