Розділ «Частина друга»

Павло І погодився і, заспокоївшись, міцно заснув. Посеред ночі до царської спальні увійшли два чоловіки в цивільному. Вони розбудили імператора і, коли той прийшов до тями, подали йому аркуша чистого гербового паперу.

– Пишіть зречення, ваша величносте, – сказали незнайомі.

Дикий вереск пролунав у царській спальні й раптом приглух, якийсь час було чутно хрипіння, а потім усе стихло.

У коридорі перед дверима спальні стояли змовники, між ними – юний Олександр. Почувши здушений крик, престолоспадкоємець зрозумів, що сталося, і його почала трусити лихоманка.

Барон фон дер Пален узяв Олександра рукою за плече, потряс, мов хлопчиська.

– Візьміть себе в руки, ваша величносте, йдіть до Зимового палацу й починайте царювати.

Зі сусідньої кімнати, почувши гамір, викотився Сенька Трещокін. Він скрикнув, побачивши біля дверей царської спальні знайомих вельмож; полум'я свічок, що їх тримали в руках змовники, освітлювало суворі обличчя, вигляд достойників був зловісний. Трещокін своїм блазенським чуттям вмить збагнув правду і, зареготавшись, почав перекривляти Павла І.

– Що накажете зробити з цією мерзотою, ваша величносте? – спитав Зубов у Олександра.

– Нехай живе собі, – відказав молодий імператор, який встиг уже заспокоїтися й відчути, що влада прийшла до його рук. – Блазні потрібні кожному кабінетові.

Цієї ночі не спав Зимовий палац. У тронній залі імператор Олександр писав свого першого ліберального маніфеста, а в коридорі біля ермітажу, видряпавшись на підвіконня, реготав у глупу ніч вічний блазень Сенька Трещокін.

А там…

На дзвіниці Преображенського собору вдарили разом тридцять п'ять дзвонів. Брязнув мідний шквал на тихі плеса озер, на розгойдане літніми вітрами Студене море і присмирив його; з хору дзвонів пробивався низький могутній звук Борисівського, він відганяв від себе дрібні й найдрібніші переливи менших сусідів, і вони розсипалися перлами довкіл, а дзвіниця, натхнена урочистим дзвоном, спиналася до неба й купала свого шпиля у блакитному серпанку.

З морської неозоріні до берега прямував білий вітрильник, на грот-щоглі лопотів прапор, і коли корабель підійшов на таку віддаль, що можна було на полотнищі розпізнати двоголового орла, ударили на вежах гармати.

На ніс судна вийшов у білій киреї й соболиній шапці імператор Олександр І. Соловецькі острови вітали його молодим маєвом лісів, плахтами соковитих галявин, ватрищами іван-чаю на узліссях і зеленкуватими очима озер.

Корабель пришвартувався. У супроводі архангелогородського губернатора Мезенцева й почту молодий цар зійшов на берег і попрямував до Святих воріт, біля яких у парчевих ризах і митрах стояли шанобливо схилені архімандрит і соборні старці.

Олександр поцілував розп'яття, яке підніс йому преосвященний, і тоді розчинилися навстіж ворота. У дворі стояла вишикувана у два ряди військова команда. Солдати привітали царя – взяли на караул, він пройшов крізь лаву, а дзвони били й нагнітали у фортечну кліть небесної синяви, і коли повітря так наситилося гомоном, що само стало лунким, як мідь, – стихло на дзвіниці, і цар подався до Преображенського собору на відправу.

Тоді з монастирських нір, казематів і келій повипускали – бо так наказав Олександр – усіх до одного в'язнів. Вони виходили – брудні, зарослі, страшні, та причепурювати їх не велено було: цар бажав навіч переконатися, чи справді така-то вже страхітна соловецька тюрма, що її протягом століть боялися всі: ті, які жили в землянках, і ті, що в палатах.

В'язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою – що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель-віщун.

Відправа давно закінчилася, а в'язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?

Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню – і, похваливши за порядок, мовив: