Розділ «Частина друга»

Цар підступив ближче до старого похилого діда, що дивився перед собою чистими невидющими очима; на його зарослому обличчі влігся спокій, на губах теплився тихий усміх людини, що збагнула врешті сенс буття; старець був древній як світ – важко було вгадати його вік, і цар, засумнівавшись, мовив:

– Це неймовірно… Калнишевський уже тоді, коли його забрали з Січі, був вельми старий. З тої пори минуло стільки літ!… Ти й справді останній кошовий? – глянув недовірливо на дідугана.

– Я – Калнишевський, – відказав старець. – Розсерджений моїми прокльонами, Бог хотів, видно, щоб я вийшов з ями на світ Божий, та не зміг уже побачити його.

– Скільки тобі нині років?

– Сто десять, царю… Лебединий мій вік. А цілих двадцять п'ять відрахували мені потьомкінські дзиґарі в сій обителі. – Він сягнув рукою до кишені зотлілого каптана, витягнув срібного годинника й приклав до вуха. – Зупинилися… Видно, їм суджено було лічити лише дні моєї неволі.

– Ти вільний, старче. Можеш їхати куди хочеш. Навіть до Малоросії.

Мовчав Калнишевський. Воля… Десятками років вимріяна воля! Дочекався-таки. Він може повернутися до свого народу…

«А який він, той народ, нині? Адже не бачив його чверть століття. Може, добре йому? Може, звик до неволі і не потрібна йому пам'ять про мене? А може, ярмо, яке я колись привітав хлібом-сіллю, промуляло до костей, і озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли й ні, то чи подобає колишньому отаманові Війська Низового ходити, жебручи, поміж колишніми запоріжцями? Ні, не можна мені повертатися в Україну…»

Сказав:

– Ви віддаєте мені те, що для мене вже не існує. Темницею став для мене весь світ, відкурликав я своє журавлине і в цій обителі готуватися буду до майбутнього життя.

– Якої відплати жадаєш за кривду, тобі заподіяну?

– Неокупна моя кривда, царю. Окупитися вона може тільки свободою мого народу, який і я допоміг занапастити вольними і невольними гріхами своїми. Але ти її не повернеш. Тюрем не зруйнуєш, бо не обійдеться імперія без них. То прошу лише одного: звели побудувати на Соловках такий острог, щоб майбутні страждальці могли в ньому почуватися людьми, а не червами гнойовими…

– Правда твоя, – промовив імператор і звернувся до Мезенцева: – Давно ви вже повинні були це зробити… Встаньте, – кивнув колодникам, що заворожено дивилися на царя-визволителя. – Вільні єсьте.

А коли цар відійшов з почтом, Петро Калнишевський, намацуючи костуром дорогу, оповитий вічною темрявою, вийшов через Нікольські ворота на дорогу, що бігла у глибину острова і, вдихаючи запах молодого лісу, дивувався, що такою просторою стала враз його тюрма.

…На подвір'ї Соловецької фортеці кипіли будівельні роботи. Муляри зводили високі стіни, майстри перекривали поверхи, вкладали вікна й загратовували їх, до малих комірок теслі заносили столики й лежаки; монахи помагали й знизували раменами, бо віри йняти не могли, що такою може бути тюрма.

Старий Соловецький монастир багато чого бачив, у бувальцях бував, а такого дива зріти ще не доводилося. Що це за час настає, що за дивний цар возсів на престол, коли за нього й колодники житимуть, як люди?

Чого тільки не зробили тут монахи своїми руками! П'ятдесят озер з'єднали каналами, воду пустили попід землю, і вона обертає млинове колесо біля Головленкової вежі, під Олександрівською горою плодоносять улітку яблуні, коріння яких огрівається теплом, що виходить з воскобійні; квас надходить по трубах просто до трапезної. Недавно монахи навіть кита спіймали і натопили з нього стільки жиру, що такої кількості ще не перепадало на душу монастирського люду; своїми силами відігнали від стін фортеці ворогів многих – є чим гордитися перед світом!

Чи ж то настав час пишатися тюрмою? Бо донині мало хто й знав у світі про міцні соловецькі каземати, про таємних колодників; а якщо й знали, то хто бачив? Невже це тепер буде виставлене напоказ?

А каземати позакривані, забиті навхрест дошками; як же бути монастиреві без них, коли ж то вони, а не що інше, виправдовували існування Соловецької обителі? Чи не загибіє вона, якщо колодники житимуть у палатах?

Сумнівалися монахи, а муляри зводили міцні стіни й замішували цупкий розчин, слюсарі кували замки з криці, а коли тюрма була готова – відлягло монахам від серця: інакша вона, проте надійна.