Розділ «Частина друга»

У світлиці було тепло й затишно. Капніст підійшов до печі відігрівати руки, Парпура зняв кожуха і, вийнявши з кишені сурдута невелику книжечку, промовив:

– Візьміть лишень її до рук, панове. Погляньте, зважте й усвідомте: початок зроблено!

– «Енеїда»! – вигукнув Павло Василенко. – Надрукована! А Іван Петрович, певне, ще й не знає…

– Ось повеземо йому до Кременчука. Прапорщик Сіверського карабінерного полку – автор першої книжки українською мовою! Чи не парадокс? Ать-два, ать-два, а йому пам'ятника за життя треба поставити!

Парпура сяяв від щастя і потирав долоні. Капніст зігрівся, підійшов до Василенка.

– Я отримав листа від Любимського, візьміть, там є його адреса.

– Хвала Господу! – Василенко взяв з руки Капніста пакета. – Я знав, що він подався до Львова… – Вийняв з кишені невеликого залізного предмета, якусь мить дивився на нього. – Я ще встиг закрити очі старому Тарловському й поховати його, а перед смертю він передав мені цього бруска від тестя… Тепер напишу до нього.

– А як родина – його і ваша?

– Мати й Христя щасливі, що батько живий. І чекають. Така їхня доля – чекати на нас.

– Ви звідси поїдете до них?

– Якби-то… Мене вже винюшкували. Дізнано, що був у Турбаях. Турбаївець, що вислизнув їм із рук, небезпечніший за того, якого погнали б разом з усіма у валці… Спробую влаштуватися на чорнові роботи в Києво-Печерській лаврі. Так буде найбезпечніше. І близько до академії.

Служниця застеляла стола скатертиною, ставила на стіл наїдки й напої. Парпура нетерпляче чекав на запросини до обіду й покректував:

– Отак, отак… Дві бомби – «Ябеда» і «Енеїда». Дві бомби вибухнуло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси порфіроносній пиці!

– І чекаємо ще на одного – від Любимського, – додав Василенко.

Трощинський запрошував до столу, а сам був невеселий.

– Якусь годину перебудете в мене, – промовив скрушно. – Якщо й тут вас не знайдуть… А радієте ви, здається мені, завчасно. Не прогнівайтесь, але, як на мене, то вся ця ваша діяльність виглядає такою-от собі забавою – на кшталт мого домашнього театру, різниця лише та, що ви ризикуєте, а я ні. Проте бавмося, бо так, чого доброго, і здуріти можна. Запала тиша. У словах Трощинського гіркотою прозвучала безвихідь.

– Неправда! – підвівся запальний Василенко. – Неправда ваша, Дмитре Прокоповичу. Не смійте називати забавою діла, що важаться волею і самим життям. Ми не можемо вгадати сьогодні, що скаже історія, але напевно визнає за нами одне: у час найчорнішої темряви народ не спав, бо не давали йому спати будителі. Можливо, залишимося безіменними, та це марниця. Не слави хочемо, а волі. І за неї ми почали боротися.

– Випиймо, панове, – підняв келиха Василь Васильович. – І потішмо себе тим, що живемо хоча і в тяжкий, зате досить цікавий час.

Розділ п'ятнадцятий

Минали місяці й роки, а вісток з України не було: одного тільки листа від Василенка отримав Любимський три роки тому, в ньому лише кілька слів: «Не можу листуватися з вами, батьку, бо ніколи не перебуваю в одному й тому самому місці. Не знаю, коли побачу Христю й маму, але вірю, що побачу. І ви вірте, бо нічого іншого нам не залишається».