Розділ «Частина друга»

Вгадував Любимський долю зятя, а коли не отримав від нього більше жодного листа, зрозумів… І ниділа віра. А в уяві і снах зринала все та ж картина, яку сам придумав, та стала вона врешті мовби згадкою…

Виходить на поріг Сисой Шалматов – зодягнутий, з торбою за плечима, у руці тримає ікону молодої Богоматері, яку змалював колись з Уляни.

«Дозволь мені взяти її зі собою, Уляно».

«Йдеш, Сисою?»

«Йду… І ще раз прошу вас: ходімо на Тамань, там – воля».

«Немає волі на чужині. Будемо її тут виглядати і чекати на мужів наших. Бо ж прийдуть колись сюди, а не знайдуть нас. Не можна нам на Тамань».

«Зів'янете в роботизні».

«Діти виростуть».

«І їх – у неволю».

«Внуки будуть, правнуки, праправнуки. Тут будемо чекати, рости й визрівати. Не піде Україна з України».

Так дописувалася Павлова книжка.

А рукопис, привезений зі Самарського монастиря, лежав в університетській друкарні Йозефа Піллера. В Піллера були кириличні шрифти, зрештою, він видавав ілюстрованого часописа польською мовою «Zbiór pism ciekawszych, służących dla różnych narodów i krajów», в якому можна було б надрукувати хоча б найцінніші уривки з книжки, проте друкар не обіцяв нічого конкретного – «так, так, матеріал вельми цікавий, але на нинішній день не вигідний нам з політичних міркувань: тільки що перейшли через Львів розбиті костюшківські легіони, усе це дратує північного сусіда, Австрії не вигідно псувати стосунки з Московією, наша імперія послаблена після перемог Наполеона в Італії і таке інше, треба почекати, може, колись…»

До друкарні Ставропігійського інституту навіть не вдавався. Ще під час першої розмови в ресторації Жоржа професор Лодій розповів Любимському билицю, що більше на небилицю була схожа, проте вирішила долю друкування світських книг у Львові. 1788 року в друкарні Почаївської лаври вийшла «Книжиця для господарства» Івана Ленкевича з практичними порадами, та ось одна з цих порад під час волинських заворушень, що збіглися з вибухом Французької революції, дуже стривожила австрійських цензорів. Книжку почали виловлювати в селян, за неї карали тюрмою, бо припис консервування горіхів у гарнцях з піском цензура розшифрувала по-своєму: горіхи – ядра, пісок – порох, а гарнці – гармати… З великими труднощами вдалося Лодієві видати свій переклад «Моральної філософії» Християна Баумейстра у друкарні Ставропігійського інституту – книгу, необхідну для викладання філософії у Studium Ruthenum.

Летіли роки. Любимський вже й перестав навідуватися до Піллера, а книжка дописувалася з уяви: деякі вістки доходили з Московії, та подробиці можна було тільки домислювати.

А там…

Березневого вечора 1801 року військовий губернатор Петербурга фон дер Пален, віце-канцлер Панін і колишній фаворит Катерини II Зубов попросилися до зацькованого страхом Павла І, що заховався од світу в неприступному Михайлівському замку, на прийом.

– Ваша величносте, – промовив Пален, – нам стало відомо, що в полку, який вас охороняє, готується протицарська змова.

Квадратове обличчя імператора взялося синіми плямами, він пронизливо завищав своє «молчать, молчать!», але страх з кожною секундою добирався дедалі ближче до його свідомості, а коли пройняв усього, цар прошепотів безпорадно:

– Що робити… Що робити?

– Завтра заарештовані мною змовники стоятимуть перед вами. А нині звеліть зняти караул, я виставлю свій.