Розділ «Частина друга»

Поета щораз дужче діймала, заполонювала краса весняного світу, він відчув, як зливається з природою, як ті левади, молоде жито й Пастухова сопілка живуть у ньому самому, – прошепотів:

– Мусить цар небесний дуже любити людей, коли так неповторно прикрасив для них цей світ… Хай пишуть, хто як хоче. Хай озлоблені шукають у ньому бруду й хвороб, хай підлабузники вихваляють власть імущих, а я славитиму селянина. Я візьму зі собою лише Вергілієві «Георгіки» і перед хатинами, перед пастухами, при гомоні водоспадів співатиму хвалу сільському життю.

Мчав поштовий ридван із Москви на південний захід; не так багато часу промине – і з щоденного життя поета надовго зникне гордовитий, суєтний і захланний світ з його жорстокістю і війнами, з його інтригами, суперечками й безплідними пошуками істини; перед поетом відчиняться двері до вимріяної країни спокою, краси, мистецтва й мислі.

Десь там, за спиною подорожнього, метушиться царський двір: імператриця висилає генералів і фельдмаршалів під Очаків та Ізмаїл, над Дніпровським лиманом бенкетує князь Таврійський, проголосивши себе головнокомандуючим усіма військами у Другій московсько-турецькій війні; перед подорожнім ще Річ Посполита, роз'їдена чварами шляхти й бунтами українських селян, що вигадали на пострах польському панству сина Ґонти й іменем неіснуючого ватажка освячують пожежі поміщицьких маєтків; ще перед ним лукава інтриганка Австрія, яка і в цій війні хоче чужими руками вигребти якнайбільше печених каштанів з європейської пожежі, а вже за нею – край розуму й муз, солодка Франція.

Париж!

Двадцятитрьохрічний поет, улюбленець салонних московських дам Микола Карамзін міняє на поштових станціях коні, не шкодує чайових, аби лише рисаки прудкі були і швидше везли його до країни, про яку марив ще в дитинстві.

Чорні кучері розвіваються на вітрі, високочоле обличчя звернене до неба – ця поза вироблена ще змалку: читаючи колись римську історію, майбутній поет уявляв себе Сціпіоном і вчився на кшталт великого римлянина гордо тримати голову.

Саме так, тримати гордо голову! Підвестися над усіма: над ницими підхлібниками й пихатими меценатами, над дрібними мурахами в мистецтвах і над зарозумілими мудрагелями, враженими жадобою безсмертя, що наперекір здоровому глуздові мало не на ешафот ідуть, щоб тільки приголомшити публіку своєю оригінальністю.

Бути Сціпіоном у літературі!

Уже позаду нього друзі й вороги. Ба ні, ворогів він, здається, не має. Бо хіба можна вважати ворогом Миколу Івановича, що влаштував його, відставного поручика Преображенського полку, в Москві й дав йому доступ до літературного світу? Не назвеш ворогом і Гаврила Державша, абшитованого губернатора Тамбовської губернії, автора талановитої, хоч і вельми підлабузної оди «Феліца», за яку отримав перше членство в Російській академії і звання придворного поета… Високе в нього становище, та Карамзін своє ще надолужить… Можна й не згадувати бездарного публіциста Козодавлєва, редактора журналу «Растущий виноград», у якому він нападав на масонську ложу Новикова, чи лабзюка Богдановича, що на догоду цариці видав чотиритомного фальсифіката усної словесності, – ці літературні пігмеї настільки мізерні, що ворогами стати не можуть.

Ворогів немає. А друзі?.. Чому не хочу згадувати Радищева? Боюся його, заздрю, не люблю? Чому ж не люблю – він заважає мені?.. А краще б не приїздив тоді. Якби не той вечір, проведений разом у домі Новикова в Москві, може б, ми стали-таки колись друзями.

…Минулорічної осені одного сльотавого вечора, коли на сполосканих вулицях не чутно було живої душі, хіба лишень біля будинку Таємної канцелярії рівномірно карбував крок вартовий, на ту половину будинку, де мешкав Карамзін, долинув тихий скрип вхідних дверей, потім почувся притишений тупіт по східцях, а далі все стихло. Микола Михайлович відклав перо – він саме закінчив статтю для журналу «Утренний свет», який видавав Новиков, – і почав уже готуватися до сну, як почув стук у двері. Повернув від свічника, якого переносив ближче до ліжка, голову: двері прочинилися, на порозі стояв господар. Новиков був стривожений, та це не здивувало Карамзіна: останнім часом він зауважував, що Микола Іванович ходить пригнічений, неспокійний, і знав чому. Навесні 1787 року, коли закінчувалася помпезна подорож Катерини II на південь імперії – той виїзд обійшовся державі в десятки мільйонів рублів, – підмосковні селяни вимирали з голоду на переднівку, їли солому, полову, товчене сіно, чвертка жита коштувала вісім рублів – за таку ціну доброго року можна було придбати коня. Придворний журнал «Собеседник» розмальовував на всіх сторінках картини народної благодаті, Новиков же, вражений жахом голодного мору, подався на Урал до знайомого власника заводу Походяшина, випросив у нього п'ятдесят тисяч рублів і закупив за ті гроші хліба для ста сіл. Услід за цим козодавлєвський журнал «Растущий виноград», не згадуючи й словом новиковської філантропії, напав на масонів-мартиністів, називаючи їх крамольниками, і Новиков добре розумів, кого це стосується. Карамзін сам співчував голодним, бо за переконаннями був народолюбцем, сповідував учення Руссо, яке проголошувало, що людина народжена для щастя, захоплювався філософією Сен-Мартена і був мартиністом, проте дотримувався думки, що благодать повинна здійснюватися не за допомогою насильницького втручання філантропів, бо воно є або локальним і не приносить загальної користі, або ж призводить до бунту і добрі наміри перемінюються на свою протилежність. Благодать може прийти непомітно, з плином часу за допомогою просвіти й виховання – для цього вони з Новиковим і покликані. А ота закупівля хліба селянам здавалася просто-таки фрондерством, викликом офіційній владі, і дивувався Карамзін, що Новиков, від природи боязкий і іпохондрик, усе своє життя добровільно наривається на неприємності й небезпеки.

– Що сталося, Миколо Івановичу, хтось прийшов? – усе ж насторожився Карамзін, згадавши про їхнє сусідство з Таємною канцелярією.

– Зайдіть до мене, Миколо Михайловичу. Гості. Радищев з Петербурга приїхав.

Карамзін здивувався: чому в таку пору? Певно, щось спішне, коли не зупинився на ніч у заїжджому дворі. Він багато наслухався про цю людину, проте ніколи не бачив її у вічі. Особа Радищева була вельми цікава. Цей у ранній юності царицин паж, а у зрілому віці військовий обер-аудитор у штабі фінляндської дивізії, якому всміхалася кар'єра сенатора, подав у відставку тоді, коли почалися суди над офіцерами, що перейшли до Пугачева. Згодом Радищев вступив до Товариства друзів словесних наук і від імені цього товариства надрукував у журналі «Беседующий гражданин» статтю «Бесіда про те, що таке син вітчизни», яка викликала багато розмов – осудів і визнань.

На половині господаря Карамзін застав архіваріуса Іноземної колегії Бантиш-Каменського й довгобразого, років під сорок, чоловіка зі загостреним підборіддям і карими очима.

Молодий поет прагнув знайомств з літературними світилами. Радищев, правда, не був знаменитістю, та все ж у його особі – відчував Карамзін – чаїлася ще не розкута сила, яка могла в будь-якої миті вибухнути несподіваним успіхом, за яким підуть слава, впливовість і авторитет. Це вабило Карамзіна: він бажав стояти поруч з дужими і, усвідомлюючи міць свою, йти разом з ними.

Микола Михайлович уклонився гостеві.

– Мені приємно познайомитися з вами, – підвівся Радищев. – Ми інколи в Петербурзі починаємо товариську гутірку словами вашого вірша: «Братья, рюмки наливайте, лейся через край, вино…»

– «Петь и радоваться будем в сей приятный, сладкий час», – закінчив вірша Бантиш-Каменський, кивнувши на Новикова, що ставив на стіл карафку з вином.