Розділ «Частина друга»

– Апостат же ти… Правду кажу – апостат. Якби християнська душа гріла твої ребра, чи малював би ти мене, тлінного, розіп'ятим на хресті? В лику Ісуса, диявол…

– В лику Варави, злодія, шинкарю, – сказав художник, надливаючи з пугаря. – Там троє розіп'ятих, хіба не бачиш?

– Поруч з Ісусом! – усе ще жахався такого блюзнірства шинкар. Нехрист ти… – шепотів і приглядався: видно, любо все-таки було побачити своє зображення на картині; і посміливішав художник, досушуючи пугаря.

– Візьми її за борги…

– Безбожник… Хе, за борги, кажеш? Е, ні, голубчику, без надобності воно мені… А ти знаєш що, – примружився шинкар, – понеси її до царських палат, там люблять потішатися з нас, розп'ятих. Я чув, граф Безбородько такий мотлох скуповує і платить добре.

– Безбородько, мовиш? – Сисой відсунув миску, замислився. – Хто ж він такий, той меценат?

– А міністр царицин. Із хохлів. У кареті їздить і палац на Поштамтській вибудував, а миші в нього, кажуть, сгрубили двадцять тисяч рублів асигнаціями. Хіба він візьме, бо на базарі хто таке купить?

– Колись купували й на базарах, тепер не беруть.

Шалматов підвівся, підняв з долівки картину, винувато глянув на шинкаря, що стояв перед ним з простягнутою рукою, обминув його і, обліплений лайкою, мовчки вийшов із шинку.

«А піду я до того мецената, – вирішив Сисой, виходячи з провулків на Сенатську площу, на якій здибився, прикипівши хвостом до земноплазу, незагнузданий кінь, а на коні цар Петро простяг руку, щоб вхопитися за золотого шпиля Петропавловської фортеці. – Кожен шукає своєї опори, – дивився художник на скульптуру Фальконе, – і я мушу. Його опора – тюремний шпиль над равелінами, а де моя? Невже тільки ніж до горла? Піду».

Олександр Андрійович Безбородько водив по кімнатах своєї картинної галереї милого гостя з України, поета Капніста і, вдоволений, що картини, спроваджені з усього світу, справляють на нього добре враження, говорив про речі, далекі від мистецтва.

– Я ознайомився з твоїм «Положенням про військо охочих козаків», Василю Васильовичу, і схвалюю. Не знаю, що повість її величність, я передав їй для підпису, проте хочу застерегти: треба пильнувати, щоб те нове військо не набрало знову республіканського характеру. А мундири хай будуть козацькі, вони краще в них воюють… Очаків ось упав – Сидір Білий і Антон Головатий представлені до орденів.

Капніст, захоплений картинами, неуважно слухав Безбородька. Він ходив з кута в кут, зі зали до зали, зупинявся, придивляючись до полотен. Його увагу привернула картина, на якій у боязливій нерішучості зупинилося перед райськими вратами багато людей. Безбородько помітив це, але далі провадив мову про речі, що зовсім не стосувалися мистецтв.

– її величність зацікавилася тобою, Василю Васильовичу, і гадаю, що ти даремно дратуєш сильних своєю сатирою, їй усе відомо, що ти пишеш. Знає навіть те, що ти в самому дворі не розмовляєш московською чи французькою, а мало-російщиною.

– Хочу бути самим собою, Олександре Андрійовичу… «и все на свете том, как в вольном маскараде, не в обычайном им, не в свойственном наряде, закрывшись масками, подложный кажут вид». Правда? – Капніст поглянув на Безбородька, примруживши одне око. – А я не хочу надягати маску.

– Нову сатиру склав? Все шпильками, колючками живеш, а що від того зміниться? Собі лише нашкодиш.

– Я усе зважив і переконався, що нема за що мене карати. У високі чини не пруся, від посади проголошувача вітальних промов і тостів відмовився, бо гидко стало, то можу собі дозволити деякі вольності. Зрештою, я боягуз такий самий, як і ти, міністре. Тільки ти дужче боїшся, бо більше маєш. А я хочу менше мати, щоб менше боятися. Хочу бути хоч трохи незалежним. Ти теж хотів би, але шкода чинів. А щоб не спустошитися зовсім, скуповуєш потайки такі ось картини і на самоті здираєш, дивлячись на них, личину, яку мусиш одягати щодня, заходячи до райських врат.

До картинної зали увійшов лакей.

– Ваше сіятельство, там якийсь жебрак добивається до вас, художником себе іменуючи.

– Скажи йому, що приймаю по четвергах.