Розділ «Частина друга»

– А куди подівся Калниш, діду? – питали хлопчаки, і тоді Магомет співав їм пісню про чорну галку, що полетить на Дон рибу їсти і принесе звідти козакам од Калниша вісті.

– На Дону він… Там, серед донців, Залізняк ховається, ото вони разом зберуться і підуть за волю воювати, – розпочинав старий нову казку, щоб не знали отроки прикрої правди про Калнишевського.

– А далі що?

– Що далі? – питав у товариства Тринитка. – Отак і проживемо на чужій землі зі своїми отаманами, виборами, козацькими порядками, зі своєю сміховинною державою під порогом падишаха і – повмираємо. А діти виростуть і яничарами стануть, бо не завше віритимуть у казки Панька Магомета – без батьківщини виродяться. Яка Україні користь з того, що ми тут?

– А яка буде, Тринитко, користь з того, – сперечався Семен Бехмет, – коли ми повіримо потьомкінським емісарам і вернемося під його «гетьманство»? Виманить нас, побавиться трішки і таке нам багатство дасть, що кози наші ходитимуть зі золотими рогами, а свині в панчохах… Воно-то, Панасе, дуже добре було б повернутися, тільки нині нікуди не годиться.

– Не про багатство веду я річ і не про ласку Потьомкіна, Семене. Є ж у нас руки, що можуть тримати зброю. Ми мусимо хоча б перед козацькими дітьми свою ганьбу кров'ю змити. Наші сестри стали рабинями, а ми співаємо тут пісень про волю, й плачемо співаючи. А діти, яких ми присипляємо казками, спитають колись нас, чому ми, такі гарячі волелюбці, живемо на чужині й горлаємо про давешню хоробрість, самі ж боягузами стали – боїмося поділити долю братів наших на рідній землі.

– Почекай, Панасе, почне ось турок війну… – Семен Бехмет понурював голову, бо самому важко було про це говорити.

– І ми підемо проти своїх. Саме на козаків кине нас султан, щоб ми на радість ворогам нашим потрошили одні одних без жалю. Сказано: бий свою маму, щоб тебе жінка боялася!

Догоряла свічка, а надворі розвиднювалося. Крізь віконце келії видно було, як блідне темне небо над кронами дубів.

– І станеться сіє, – сказав Тарловєький. – Під Очаковом проллється братня кров.

…Ловили козаки рибу, і світилася їм куца воля серед розлогої тюрми в гирлі Дунаю. А пісня зниділа, і туга визолила дівочі лиця, тривожно кричали стрепети на курганах, накликаючи лихо.

І воно прийшло. Восени прискакав до козацького коша турецький байрактар[39], звелів бити в литаври – скликати раду. Султан Абдул-Хамід, переляканий виїздом російської імператриці до Криму, виповів Московії війну.

– Великий падишах, хай благословить Аллах його ім'я, – горлав байрактар, – підіймає імперію на джихад! Хто не візьме зброї, буде покараний страшною смертю і пізнє каяття не врятує його. Хай нагадає вам про гнів султана кинутий в море безголовий труп шолудивого Шагін-Гірея, голова якого красується нині на мідній таці біля воріт султанського палацу. Він просив прощення, але даремно. Ще страшніша кара чекає на кожного з вас, хто не піде тепер проти невірних у священному поході!

Задунайці кували зброю, щоб навесні вийти під Очаків. Коли настав березоплин, Тринитка попрощався з Бехметом і переплив Дунай.

– Ковток води на рідній землі смачніший, ніж мед на чужині, – сказав Панас, закінчуючи розповідь.

– Що чинитимеш, Савко? – спитав Тарловський.

– Ачей, знайду людей, в яких серця ще не поросли пліснявою байдужості й ситості. – Очі Тринитки горіли, мов жар у пригаслому багатті. – Знайду, десь є вони. Великий Луг, самарська діброва сховають нас. Палитимемо маєтки панські. А загинемо, то хоч обличчям до ворога.

Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,

В степу край дороги, на лютім морозі…

Хто це тут у столиці, над Фонтанкою, Думу голосить? Чи ж то вже розбрелося козацтво з піснями, бандурами й сльозами геть по всьому світі, щоб поодинці захлинутися у власній тузі, чи, може, світ розтривожити, розжалобити хочуть?