Розділ «Частина друга»

Даремно. Світові, либонь, і боляче, та не так, щоб аж побиватися. Він той великий світ, нагадує філантропа, в якого серце стискається, що сам собі докоряє за бездушність, коли до його затишної кімнати, до теплої постелі долинає крик жертви, яку замордовують на вулиці грабіжники. Він обурюється, він навіть заплакати може, та на вулицю не вийде: страшно наразитися на ножа.

Не волай до совісті світу, розпачлива пісне. Розрадити жертву, підтримати жертву, допомогти їй умерти або жити – така твоя воля.

Там будемо, моя мати, зиму зимувати,

А кровію гарячою море доповняти…

Хто це такий, безнадійно поколений скрухою?

А може, це я, Сисой Шалматов, співаю? Ні, я співати не вмію. Я не кричу, не тривожу філантропа в теплій постелі: він ще може зжалітися, віконце відхилити й дивитися, як я конаю. Не треба…

Я зараз прийду на твою пісню, побратиме, і теж заспіваю. Співатимемо на два голоси під мостом на Фонтанці. Ти своїм простудженим горлом на морозному петербурзькому повітрі, я ж надщербленим різцем на мостових підпорах. А хтось колись відчитає наш тайнопис у сплетіннях виноградної лози й подумає, що й тут страждав Христос[40], що й тут пролягала дорога на Голготу.

Всюди пролягала. На землі й на морі, і в зболених серцях, і в зачерствілих душах. Усі йдуть на Голготу – і в кожного своя. Голготи мук, голготи безсмертя, голготи підлості, голготи забуття…

Зимно як… А мене вигнали зі семи храмів. Мої руки не потрібні, вони не роблять того, чого вимагає цей світ. Портрети держителів – милості просимо! Не густо в нас своїх майстрів – спроваджуємо бозна-звідки. На Сенатській площі вже десятий рік трудиться француз Фальконе над скульптурою Великого. Святих – будь ласка, але тих, найсвятіших, з обличчями повеліваючими й милосердними. Апостолів?.. Спробуй, але вони… простолюдини. Ні, те, що зробив, не годиться. Обличчя сумні – чому сумні, на що натякає цей сум? Обличчя веселі – чому веселі, з кого глузують? Обличчя думаючі – про що вони думають? Якщо вже не вмієш або не хочеш різьбити лики держителів світських і небесних, коли такі милі тобі служителі-апостоли, то роби їх обличчя слухняними, такими, які підтакують, погоджуються, німують, не думають. Малюй їх убогими, без волі, розуму й духу, малюй раболіпство, спустошеність, улесливість, підлість. Витворюй мертвоту душ, мертвотний світ, бо таким хочуть бачити його повелителі.

Два чи три голоси чути під мостом над Фонтанкою. Четвертого приймете? Темніє, холодно…

До Твері повернуся, до купців. Буду малювати їх пики.

Або вернуся до Тарловського. Ні, занедбав він приходство, не потрібен більш йому майстер.

Піду за Сковородою. Він заходив до Воскресенівки. Та, певно, більше не заходить… То був осінній вечір, хтось постукав у вікно. Піп Кирило відчинив двері, впустив до хати підпалого прочанина з обличчям аскета й живими чорними очима. Підніс свічку, але не впізнав.

– Нагодуй мене, отче. Я Сковорода.

– Чим хата багата, любомудре… Ходиш далі? Чого?

– Бо вірю. У моцарство свого люду вірю. Народ поживи потребує. А в день суду зважать кров мучеників і чорнило вчених. І не переважать одне одного, а разом шальки обірвуть. Безсмертні будуть ті, що залишать у спадщину мечі і пера. Ходжу, бо вірю… Неправда гнобить, зате будить бажання боротися з нею.

– Про що співаєш днесь?

– De libertate.[41]

Премудрий старче… Звідки в тебе стільки сили? З мудрості чи з дивацтва? А хіба мудрість не є дивацтвом? З мудрості й горіння йде сила твоя. Ти як свічка: спалюєш себе, щоб світити іншим. Ти пізнав себе самого, збагнув свою силу і йдеш по великому світі без тривог і суєти.

Хто там рве душу піснею?