Розділ «Частина друга»

– Хто єси? – важко дихав священик в обличчя потвори з переламаним носом і оголеними зубами.

Чоловік був страшний з виду й дужий, він скинув зі себе священика й підвівся, і вже Тарловський чекав на свою останню мить від ножа волоцюги, коли враз почув тихий і такий знайомий голос:

– Отче Кириле… Це я, Савка… Панас Тринитка…

– Пом'яни мя, Ісусе, як прийду во царствіє твоє… – перехрестився Тарловський, з острахом придивляючись до страшної потвори, але таки впізнав і застогнав, простягаючи руки до Панаса: – Савка… З якого це ти пекла?

– Проведіть мене, отче, до своєї келії, – сказав Тринитка. – Я ж шукав вас у Воскресенівці…

У тихій келії замиготіла лойова свічка, сині шрами, що ними було перехрещене обличчя Панаса, ворушилися, мов п'явки, наганяючи відразу й ляк; Тринитка говорив, і звикав Тарловський до такого Савки, у мерехтливій темряві ячав клекіт орлів, яким поруйнували гнізда.

– Ой брате мій, брате, сизокрилий орле, а де ж твої дитинята, красні соколята?

– Ой, наїхали, брате, пани й паненята, дерево зрубали, соколят забрали, турецькому цареві на гостинець дали…

…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотисте пониззя три рукави – три тихі лимани, а між Сулинським і Святосергіївським, недалеко від Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв.

Дев'ять тисяч козаків привів отаман Семен Бехмет спершу до Ак-Кермена, звідси вислав до султана депутацію зі сорока чоловік і сам поїхав бити чолом новому господареві. Лютував падишах, погрожував стяти всім голови за те, що колись їхні батьки, повіривши всує облудним московським царям, утекли до України з-над Кардашинського лиману, накликав гнів Аллаха на козацькі голови, проте дев'ятитисячне військо запорізьких лицарів було шматком надто ласим; спитав султан про січові скарби – де вони? – і довго не міг заспокоїти свого гніву, бо прийшли козаки, мов останні берладники – без коштовних приносів.

Не перевезли через Дунай золота, хоч і взяли його зі собою: Україні, до якої ще повернуться колись, належить воно; закопали скарб у скіфській могилі над Бугом, прихопили зі собою лише клейноди, зброю та ікону святої Покрови – молоду красуню з малям на руках, вималювану чародійним пензлем тверського майстра.

Лютував падишах, щоб на те вільне плем'я нагнати покору, потім наказав присягу вірності Високому Порогові скласти і дозволив рибалити на Чорному морі, зброї ж без його відома велів не підіймати.

– А тут після вас… – Тарловський неблимно вдивлявся у миготливе полум'я свічки, щоб не бачити Панасового обличчя, порубцьованого катами Румянцева, бо надто важко було дивитися на нього. – А тут… Всесильний сіромаха з Кущівського куреня Грицько Нечоса теліпав за оборки генерала Текелія, що той недогледів і випустив вас. Але що вже міг заподіяти? То пішов на хитрощі: почав заманювати старшин, що залишилися, титулами і грішми. Опанас Колпак тепер – державець кількох сіл панщизняних і полковник Полтавського пікінерного полку; з поміщиком Болюбашем, що кобеляцькими землями володіє, породичався, небогу видав за нього…

– Надійку? – здригнувся Тринитка, а Тарловський, певно, й не почув, бо провадив далі:

– Викликав Потьомкін зі Самарської слободи Антона Головатого: збирай, мовляв, козацьких недобитків, запишемо їх до дворянських книг…

– І повірили! – ударив кулаком по столу Панас. – Ніщо їх не навчить.

– А що робити, Панасе? – Тарловський відвів очі від свічки і знітився перед ярим поглядом Тринитки. – Все ж ліпше…

– І ви, отче… Куди ж подівся наш волелюбний дух, куди він ураз щез? Калниш віддав Січ без бою, ці знову йдуть за цяцьками до повелителів. А ті, за Дунаєм, дурять себе свободою…

З роками над Сулинським гирлом насіялося козацьких слобід: за Дунай втікали з України чоловіки, жінки, і діти народжувалися на чужині. Україна для них була вже легендою, далеким краєм, про який знали тільки з розповідей батьків, і тужили за тією обітованою землею, на яку колись повинні повернутися, а старий козак Панько Магомет вечорами розповідав їм про козацькі звитяги, а найбільше – про здольного лицаря Калнишевського й зрадливого Нечосу. Видумував щоразу для дітей нову казку, бо правди казати не хотів, щоб не осудили вони безславних своїх батьків та не відцуралися од них.

– …То запитав Грицько Нечоса у кошового Калнишевського, скільки в нього війська, – розповідав Магомет так, ніби те діялося сто років тому, плів дітям добру небилицю, щоб хоч у ній вони знайшли свою отчизну. – Послав кошовий свого гінця до Петербурга, та такого нечупарного, і той каже: «Оце тобі цидулка від Калниша». – «А до кого ти прийшов?» – крикнув Потьомка на непоказного козака. «Таж до тебе, до Грицька Нечоси». – «Хіба там, на Січі, мудрішого не було, що мені дурня одрядили?» – «Та були, так розумних відіслали до розумних, а мене до тебе». Так і сказав, присяй-бо. Ото розсердився Потьомка і прийшов з військом – видимо-невидимо – до Січі. Став табором та й періщить з гармат, а козаки ловлять ядра й кидають ними в гусарів. А потім знемоглися й подалися сюди, за Дунай. Зостався на Січі лише сам Калниш. Не міг його взяти Потьомка-Нечоса, то став благати, щоб завернув запоріжців назад: мовляв, дасть їм луги, степи та чотири лимани, аби вони ловили собі рибу та справляли жупани; але кошовий такий дав одвіт: «Ой, спасибі тобі, Грицьку, за велику ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску».