Розділ «Частина друга»

– Горі… Горі імієм серця!

І щезла ява. Ні, не бути цьому, не для цього царицин маніфест, та й не можна йому. А коли б упізнали – чи дали б хліба?

Спокійним був, коли його вивели перед очі архімандрита до караульного приміщення.

– Певно, збагнув ти свої провини, старче, що такою великою пожертвою ублажаєш перед смертю Господа Бога, – мовив архімандрит, з подивом приглядаючись до вічного колодника.

– Збагнув, отче. Усе збагнув.

– Хочеш чогось у мене просити, старче?

– Нічого, отче… Моли Бога, щоб дав мені довгий вік.

– Навіщо потрібне тобі життя? – ще більше здивувався архімандрит.

– Щоби я день у день переконувався в живучості мого народу.

– Ти мариш і досі про його волю?

– Горі імієм серця…

Архімандрит довго не зводив погляду зі сивобородого дідугана й намагався збагнути міру людської сили. Невже вона не має меж? Пожалкував, що не може полегшити колодникові його долю. Але згадав про порожню келію у Куховарній вежі на другому ярусі, звідки видно море і Заяцькі острови, і подумав, що легше буде старцеві доживати свого віку, коли бачитиме перед собою хоч клаптик вільного світу.

– Переведіть його до чотирнадцятого каземату, – наказав караульним.

Архімандрит ішов з городничим попереду, за ним – під вартою – Калнишевський. Вели кошового отамана до просторішої келії соловецької тюрми, де він повинен добути решту свого віку.

У новому казематі було чисто і ясно. З чорного озера часу просочилася вода й поволі потекла. І стало трохи легше.

А тепер, коли час заворушився, в'язень збагнув, по якому боці ті дні, що минули, а по якому ті, що прийдуть, він подався у згадках догори руслом, поки не натрапив на того порога, біля якого полишив своїх синів. А серед них було тільки два рідних, яких прогнав колись од себе, щоб не заглядали зблизька до його покаліченої душі.

«Де ви тепер, що з вами?» – прошепотів Калнишевський, припавши обличчям до ґрат, за якими біліла позначена тріщинами крижана таця моря.

Розділ сьомий

Пізньої травневої ночі повз низьку кам'яну огорожу, що обступила Самарський монастир, майнула чиясь тінь. Тарловський сторожі не виставляв, а сам, страждаючи на безсоння, іноді перед досвітком блукав стежками по діброві, в якій потонула обитель: може, згадувалися йому ті далекі часи, коли він, ховаючись од гніву власть імущих, блукав самарськими лісами як «дикий піп», поки не набрів на козацьку стежку. Тепер сон покинув його зовсім: загибель катеринославського намісника під Очаковом ударила його цілковитою безнадією, і вже не бачив архімандрит жодного просвітку ні для себе, ні для людей.

Темна постать у кучматій шапці й довгій киреї підійшла до муру й почала спинатися на нього. Отець Кирило, тамуючи подих, підкрався ззаду, схопив окрутника за ноги, стягнув і повалив на землю.