Розділ «Частина друга»

– Григорію Олександровичу, пришліть секретаря, я продиктую йому заповіт, – простогнав Синельников.

– Отямся, Іване Максимовичу, – схилився над ним Потьомкін. – Лікар сказав…

– Не треба, я знаю… Пишіть. Весь маєток Авдотьї Василівні. Половину хай закладе в банку, щоб потім за ті гроші послала Васю до академії. Хай він буде першим із дворян… І все. – Синельников підвів голову. – Ага… Добре, що ви тут, Петре Івановичу. Я досі не виконав останньої просьби однієї людини, усе боявся. Ми всі чогось боїмося, а смерть додає нам відваги… Ви пам'ятаєте, хто вам життя врятував під Єгерсдорфом у Прусській війні… колись? Не пам'ятаєте? А я знаю. Пугачов, ваше сіятельство, Омелько Пугачов. Так… Я з ним розмовляв перед стратою. Він просив переказати вам його спасибі за той плювок в обличчя, яким ви віддячили йому, коли він був зв'язаний. Ви хоробрий воїн, ваше сіятельство… Чому так червонієте, невже вам соромно?.. Ідіть від мене всі, я хочу бути сам…

У середу після Великодня на польовій дорозі за Самарою, біля підніжжя Лисої гори, зупинилася бричка. З неї викотився червонопикий товстун, оглянувся довкола, потім задер угору голову, міряючи поглядом крутизну гори, і штовхнув у бік прикажчика, що стояв поруч з нагайкою в руці.

– А туди, нагору, коні не вийдуть? – запитав, показуючи на осокори, що стулилися верхів'ями докупи під самим небом.

– Не потягнуть, ваша милість, – розвів руками прикажчик.

– А в тій криниці справді вода цілюща?

– Усі про це знають. З неї пив колись воду Андрій Первозванний.

– Хіба йому належали ці землі?

– Ну ні… То був апостол. Святий, так би мовити.

– А-а, святий! Тоді веди, веди.

Завмерла внизу Чаплинка, а до Андріївської криниці повзли тварюки, щоб пити з неї цілющу воду, яку досі пили орли.

Розділ шостий

У монастирській ризниці пахне ладаном, воском, горять свічки, і в їхньому світлі чудно мерехтять, переливаючись золотом, парчеві ризи, плащаниці, єпітрахилі; перли на митрах горять, немов зірниці у святоіванську ніч.

Любо дивитися на них архімандритові Ієроніму, а тому він щодня виймає їх з кутих скринь, засвічує канделябри і споглядає, відчуваючи блаженство і близькість Бога.

Нині його втіху потьмарили сумніви: він удесяте перечитує рескрипт губернатора Тутомліна, в якому роз'яснюється, як має бути застосований царицин маніфест до соловецьких в'язнів, і мовчки не погоджується з неправим судом.

І ще перед ним лежить цидула, яку передав Ієронімові звільнений з-під караулу колишній архімандрит Миропольського монастиря покутник Трифонов, і глуха злість добирається до незлобливого серця преосвященного.

«Тоді, коли буря і всі морські хвилі впали на мою голову, замість непоштивої зухвалості проросла в душі моїй ревна лють до маловірів і хулителів…»

«Надто голосно кається облудник, – смикає бороду Ієронім. – Чолом поклони б'є, зубами за ногу хапає… Ні, ні, підеш ти геть звідси, щоб не зазіхав на рипіду, яка в моїх руках».

Отже, Трифонова відправити назад до Миропольського монастиря. Федосєєвця Ратищева, прочанина Федотова і морильника Іванова – на куховарню. Теплицького, хвалити Господа, наказує Тутомлін прислати на карбасі до Архангельська, як тільки скресне крига. В поміщика Жукова, що убив матір і зґвалтував сестру, відібрати кріпаків, заплативши оному по десять карбованців за душу, самого ж відпустити з богомольцями на велику землю… Великих же грішників, що сидять за особистим повелінням її величності в мовчазних келіях, тримати без змін.