Розділ «Частина перша»

– Камінь тобі… Смолу… Дьоготь!

– Закувати їх! – наказав генерал. – І дайте їм пайцзу – до острогу! Та поки що хай полюбується цей старий барс, як переорюватиме плуг його барліг.

Текелій вийняв з кишені мундиру дзиґарі, довго тримав їх на долоні, а коли велика й мала стрілки зійшлися, він підвів руку вгору й різко опустив її.

Ударила канонада. І стихла. На Січі – з Гульбищ видно було січовий майдан як на тарелі – не було ані душі. Здивований Текелій наказав гусарам займати фортецю. Гусари трощили спорожнілі курені, пушкарню, канцелярію, церкву.

Калнишевський, Глоба й Головатий сиділи неподалік від генеральського намету – під конвоєм, у кайданах. Дивилися на жорстоку руйнацію, отупілі, а коли впала баня Покровської церкви, оздобленої Шалматовим, Калнишевський глухо застогнав і впав обличчям до землі.

І знову стало глухо й мертво, оглухли й думки, а в густу тишу вповз шашіль і, рівномірно стукаючи, почав прогризати її. Шашіль працював без упину, прокладаючи в губці німоти наскрізні шпари, і від цього тиша проріджувалася; Калнишевський здогадався, що це цокає у кишені китайкового каптана потьомкінський годинник, – і здалося йому, що до нього підкрадається час останніми своїми хвилинами, бо начебто вже й пора: вісімдесят п'ять років прожито. Зрадів цьому передчуттю.

Хай же прийде нарешті спочинок. Я так утомився… Умру – і всьому тлін.

А чи тлін? Я ж таки довго жив і – немарне. Діла полишив: зброю свого люду склав… І ось приходить пора вмирати – з ганьбою й неславою.

Ні, перестань стукати, смерте. Ще передчасно мені вмирати. Ще треба спокутувати гріхи, помучитися треба. Тяжко помучитися…

І завжди відтепер, коли ставало мертвотно темно в казематі й низька стеля підіймалася у височінь, стаючи чорною банею неба, він чув курликання журавлиних клинів, що летіли без вожаїв у чужі землі за кращою долею. Згадував тоді прожитий день, що проминув без стогону, розпачу й сліз, і з казематної утроби посилав своїм побратимам скорботне:

Кру-кру… Кру-кру…

Так спокійно на світі, аж страшно. Так спокійно в імперії, що аж моторошно від того спокою. Невже це назавжди?

У темній кімнаті біля вікна стоїть Микола Іванович Новиков і чекає на світанок. Не спиться. Ніч поволі сповзає з петербурзьких кварталів. Що діяти далі? Адже не можна скласти руки й уподібнитися до покірного бидла.

Микола Іванович ще раз пробігає у думці недавню розмову з автором «Філософічних пропозицій» – надвірним радником Третього департаменту Сенату Яковом Павловичем Козельським.

«У темряві, дорогий друже, легко накладати на шиї ярма. А від темряви може врятувати тільки світло науки. Треба зуміти вдарити ворога першим».

«Я згоден з вами, метре. Але ж не бачу наслідків своєї праці. Я написав на Комісії нового уложення десятки промов, і всі ті найвільнодумніші пропозиції залишилися жити в протоколах. Я видавав сатиричні журнали, а сатира моя дошкулила, здається, лише мені одному. Я впорядкував і видав старовинні грамоти, щоб мій народ знав, звідки він, і щоб мав право себе поважати. І що з того? Суспільство мертво спить, приборкане страхом, і не бажає більш порушувати свого спокою».

«Всякий сон пробудний», – сказав Сковорода, і ми мусимо будити народ. Наслідки нашої праці буде видно згодом. Хто дав нам право опускати руки? Йдіть і навчайте людей бачити в собі божество».

«Це клич французького масона Сен-Мартена. Я відвідував засідання мартиністських лож і розчарувався. Їхня наївна містифікація – ті скелети, що тримають свічки, ті привиди в чорних опанчах дратують мене».

«Вас відштовхує зовнішня форма масонського руху. Проте я сам належу до ложі «Уранія», бачу бо, що масонство можна спрямувати на корисні діла. Хай люди зустрічаються, розмовляють, діляться поглядами, хай зважують свої можливості й пізнають ідеали чеснот, до яких треба прагнути. А можливості людини необмежені. І не слухайте філософів, що закликають прощати кривди. Не підставляйте щоки ворогові, вдарте його першим».

«Маєте рацію, метре. Але ж ми запізнилися. Вдарили нас».