Розділ «Частина перша»

Внизу було чорно, як у глибокій ямі, недалеко шумувало море; Павло знав, що стіна висока і там, біля її підніжжя, на нього може чатувати смерть. Але не ця… не ця… – від нагайки ката! І сковзнув у темноту.

Не відчув зіткнення зі землею, хіба що на один мент обпалило мозок щось гаряче… А далі – коли те було, не знав – наче крізь сон почув знайомий шум моря і збагнув, що живе. Розплющив очі: ніч гнала попід небом кошлаті хмари; помацав рукою обличчя – воно було липке від крові; підвівся, ступив крок – міг ступати, і незмірна радість віднайденої волі погнала його на дорогу, що сіріла обіч фортеці, відгинаючись од неї до лісу.

На розвидні знесилений Любимський добрів крізь гущавину до морської саги і впав долілиць на обмите хвилями каміння.

Позаду нього вигнулася дугою чорна стіна лісу, попереду бігло від берега у безвість море, недалеко гойдалася при березі якась колода. Павло напружив зір і розпізнав малого рибальського човна.

Спробував підвестися, та вже не міг. Повз, рачкував до човна, збиваючи до крові лікті й коліна, бо нічні сутінки рідшали – наближався день, а з ним і неминуча загибель. Та Павло вже вірив, що доповзе, і що вітер віднесе човна в море, і що добереться він до фіннів чи шведів, і вірив у те, що колись приб'ється до Франції, до якої не пощастило втекти з Москви.

Віра була надто відчайдушна, але не могло її захитати ні усвідомлення того, що разом зі світанком почнеться погоня, що вутлий човен може потонути в осінніх бурях, що йому загрожує голодна і спражна смерть на безкраїх водах Студеного моря.

«Я здобув волю і буду жити. Я не помру, поки не доведу своїм життям, що не тирани і їхні креатури, а ми, знедолені, творимо історію».

Павло допався рукою до борту човна, вповз у нього, вирвав, натужившись, кілка, до якого човен був прип'ятий ланцюгом, і відштовхнувся від берега. З останніх сил, які ще в нього були, веслував, і човен поплив, минаючи камінні насипи-корги, що були дороговказами для суден. На коргах стояли дерев'яні хрести, і подумав Любимський, що це кінцівки мацаків соловецького святенницького спрута.

Хвилі допомагали човнові, гнали його на водяний простір, і коли монастир був уже далеко й скидався на мармурову вишукану іграшку, Павло підніс весло вгору і крикнув:

– Будь ти проклята, земле, з твоїми тюрмами й царями!

Крикнув і впав горілиць на дно човна; більше в нього не було сил ні для веслування, ні для пристрастей, хіба що для мислення. Хмари пливли туди, куди й човен, місцями вони розпорювалися і прозирало синє небо.

Всі шляхи богам одкриті: часто з чорної землі

Підіймають горем вбитих… —

прошепотів Павло, осягнувши нарешті думкою ні з чим не зрівняне щастя волі. Та цієї миті простромила блискавкою мозок інша думка, і він стрепенувся.

«Для чого? Воля – для чого? Щоб загубитися у чужих землях і розумом своїм і працею збагатити чужинців, які потім скажуть… Луї… Що ти сказав тоді, Луї? Пам'ятаю, ти сказав, що моя нація не дала людству світочів духу… Ми не дали? Ні, дорогий… Ми віддавали своїх світочів духу на торговища всесвітньої культури, на політичні базари, і там купували їх за високу ціну, попит великий був на них, та продавалися вони без родових табличок, а тому ніхто не знав, звідки вони, та й самі світочі часто про це забували.

…А тоді за лихом лихо гне їм спини, і вони

Йдуть по світі жебраками без думок і без мети.

Архілох… Знову Архілох. То чи ж твої ямби, що допомогли мені вирватися з неволі, тепер таку долю пророчать?

Любимський був упевнений, що ніхто його не наздожене, що приб'ється до фінського чи шведського берега, зате колись неминуче стане французом, німцем, шведом – чорт-зна ким… І заплакав Павло, бо втямив, що України ніколи вже не побачить, не побачить ні Уляни, ні дитини своєї, усім віддасть себе, а їм – нічого…

Плід своєї думки – комусь. Чи зрозуміють?