Розділ «Частина перша»

Монах зайшов у сутінковий прохід, вартовий причинив за ним двері, Пахомій відхилив другі, казематні, що защіпалися тільки на гак, і перше, що його вразило неусвідомленою тривогою, була незвична свіжість у душній і смердючій норі. Увірвався досередини і сторопів, не маючи сил навіть крикнути. Віконні ґрати, зігнуті навперекіс донизу, трималися лише на трьох стрижнях за один бік кам'яної віконниці; з другого боку з товстелезного муру вибрані були три великі камені, які лежали долі. Шибка розбита…

Пахомій закричав. Та знадвору ніхто не озвався: караульні давно вже звикли до того, що по понеділках монах верещить у казематі, наганяючи страх на в'язня.

Кат спочатку кинувся до вікна, потім перекинув прічу і, зрозумівши безглуздість своїх пошуків, підбіг до дверей, щоб гукнути на сполох. Та тут же зупинився, закляк. А що з того, як і зніметься тривога? А що з того, якщо в'язня й доженуть? Що з того, коли й до смерті присудять? Карати доведеться не йому, Пахомієві… Його карта бита раз назавше. Разом з колодником виведуть на лобне місце не лише караульного, а й напутника. Злочинця стинатимуть, Пахомія ж за погану службу відшмагають, і вже довіку не позбутися йому зневаги… Коли ж не спіймають, тоді – що тоді?!

Ще раз згадав блаженну мить, коли вперше пройнявся побожною катівською вірою й тодішні свої марнославні мрії – стати з сокирою обіч трону.

І згадалися йому вічні невдачі: і те, що ніхто ніколи не бачив у ньому щирого поборника суворого порядку в державі, і плаха на Болотній площі в Москві згадалася, на якій йому останньої хвилини зрадило щастя. Тож ствердив ще раз у думці, що проклята німкеня захопила трон для того, щоб розхитати міць Русі.

«Навіщо вже бити на сполох? Усе пропало… А чому так, чому, милостивий Боже? Адже ті, що дійшли до висот, не вірили в доконечну потребу свого ремесла. Я ж вірив по-справжньому. О, хай буде проклятий світ, що зійшов на злочинні манівці!»

Пахомій розперезався, скинув рясу, з урочистим благоговінням оглянув свого червоного катівського каптана і прив'язав пояса одним кінцем до зігнутого стрижня ґрат. На другому кінці зв'язав петлю.

Харч мали принести з монастирської кухні аж по тому, як пообідає служба. А був ще ранок…

Пахомій помилився, споглядаючи Любимського, коли його вивели на молитву до Преображенського собору: в'язня вже почала долати тупа байдужість, на яку так чекали Досифей і кат. Напевне, рештки бувалої міцності духу ще яріли з його очей, а може, то мучителям, здивованим і зляканим не знаною для них духовною потугою запеклого колодника, лише здавалося; сили що день то більше полишали Любимського, рік постійних катувань зробив своє. Павло знову поклав собі умерти, боячись, що настане мить слабкості і станеться те, чого так бажають архімандрит і напутник.

Надії на порятунок не було вже нізвідкіль.

Тоді, коли його привели до зв'язаного Пахомія, а Досифей спонукував підняти нагайку, Павло зауважив на землі залізного бруска, затиснутого у жолобині між двома каменями. Солдатів на розправі не було, архімандрит чекав на одне – зігнеться в'язень за нагайкою чи ні, піддасться спокусі чи витримає. Преосвященний зрадів, коли Любимський почав згинатися, і не стежив за його рухами. Павло сягнув по нагайку, повільно потягнув її по бруку до себе і захопив із жолобини бруска, затиснувши в кулаці разом з держалном канчука.

Відтоді почав жити надією, що заіржавілий шмат заліза допоможе йому вибратися на волю. Та невдовзі переконався, що надія ця марна.

Багато тижнів праці не дали майже нічого. Камінь з каменем зчеплювався міцним розчином, що не піддавався залізові, вузький рівчак перестав глибшати, і опустилися в Павла руки.

Іноді здавалося, що божеволіє, і, боячись цього, замислив тим бруском заподіяти собі смерть. Свідомо відкладав самогубство, бо ще вабила спокуса побачити світ Божий на святого Преображення Господнього. Першого ж дня після Спаса настане всьому кінець.

Сам не знає, чому тоді серед монастирського подвір'я, коли його відводили з церкви до каземату, повернув раптом голову. Можливо, ще раз хотів глянути на сонце, що зачепилося краєм диску за гострого шпиля Головленкової вежі. Мабуть. Та цієї миті побачив, як з вузького проходу між вежею і млином вийшли спочатку два солдати, за ними – сивий дід з похиленою головою у синьому козацькому жупані, позаду – ще два конвоїри. Тоді зупинився, бо когось боляче знайомого нагадала йому постать старця. Старий колодник підніс закуті руки, голову звів до неба, і несподівано скрикнув Любимський, упізнавши кошового отамана Запорізької Січі:

– Батьку!!

Тоді його підштовхнули конвоїри, затулили йому рота й потягли до Корожної вежі. Любимський сіпнувся, щоб ще раз побачити старого колодника, але стіна чоботарні вже заступила монастирське подвір'я. Та неомильно знав: це був він – Петро Калнишевський.

До пізньої ночі лежав Павло на прічі, і стогнав з невимовного болю, і проклинав себе за свій проклін Україні, бо ж сповнився він так скоро: уже накладено на неї кайдани, що мають до костей, до мозку прогризти тіло її синів, щоб вони отямилися і розуму дійшли…

А десь опівночі відчув полегшу. Ні, не полегшу, а свіжість думки й колишню силу духу, і цілющу лють, і одчайдушну рішучість – так іноді біль болем гамується, – і він, схопившись із прічі, мовив до себе:

– Ні, ми обидва не сміємо пропасти в цих темницях!