Розділ «Частина перша»

І аж тепер згадав Сковороду, тінню якого не хотів стати, але науку його сприйняв і слова мудреця: «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї? А коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому причаївся вогонь».

– Ні, ми не маємо права обидва пропасти, – повторив.

Коли зарябіло віконце, Павло видобув бруска, устромленого між каміння долівки – видобув для життя, а не для смерті, – і зі силою, якої давно не відчував у тілі, почав усвердлювати його в мілку вибоїну, що її пропиляв колись за багато тижнів праці.

Серце, серце, біди люті звідусіль тебе смутять,

Ти відважно захищайся, з ворогами поборись… —

втискав поміж каміння тупе залізо, додаючи собі сил словами якогось давнього поета.

Він працював ночами в цілковитій темряві, на день замазував вибоїни пилюкою, розведеною в сечі, й тоді засинав, а вночі знову брався до роботи та все віршем того давнього співця духа крицював:

Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,

Завтра на інших черга.

Тож візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте!

– Мужніми будьте, мужніми будьте! – скрипів зубами, і скрипіло залізо об камінь, і сочилася кров з-під нігтів.

За кілька діб роботи він просвердлив три дірки під каменем, що тримав з одного боку товсті ломи ґрат, а однієї ночі, натиснувши на залізо, почув, що камінь хитнувся.

Він тихо скрикнув, упав на коліна, прошепотів слова молитви, а коли усвідомив її, то зрозумів, що і тепер, і перед тим читав вірші Архілоха[27], якого вивчав напам'ять ще в Києво-Могилянській академії. Дякував тепер мужньому античному мандрівникові за те, що додав йому моці.

Всі шляхи богам одкриті: часто з чорної землі

Підіймають горем вбитих… —

шепотів і не стямився, коли заснув навколішки, обірвавши на півслові молитву великого язичника Еллади.

Наступної ночі подався другий камінь, за ним третій. Це була ніч під понеділок. Знав Павло, що коли цієї ночі не вибереться, вона може бути для нього останньою. Він обережно висунув зі стіни камені й поклав долі. Ґрати трималися тепер тільки за другий бік віконниці. Повиснув на їх вивільненому боці, згинаючи вниз. Вийняв шибку.

Тихо було на монастирському подвір'ї. По небі мандрували до моря перші осінні хмари.

Павло виважив зовнішнього каменя, розширюючи вузьке вікно, і виліз із каземату. Тримаючись за підвіконня, сперся ногою на виступ, що нагадував йому завжди ікло допотопного звіра. Наважився сплигнути вниз: було невисоко. Але що далі? Всі ворота замкнені. Втім, зауважив, що стіна сусідньої будівлі близько підступає до вежі: можна, притискаючись до однієї спиною, а об другу впираючись ногами, вибратися на верх фортечної стіни, в яку вмурована вежа. І він поп'явся угору…