Розділ «Частина перша»

– Я винагороджу вас, – з тамованою досадою мовив генерал-поручик.

Кошовий узяв годинника, зиркнув на нього й запхав до кишені каптану. Потьомкін упритул глянув на Калнишевського, хотів упіймати хоч маленький проблиск вдячності на його обличчі, та отаман уже думав якусь свою думу, забувши про подарунка.

…Григорій Олександрович підійшов до письмового столу, сперся на нього томиком Вольтера. У грудях заворушилося щось прикре й гіркувате.

«Треба було прийняти… Треба було прийняти старого, – влазили у свідомість докори. – Аргамаки ж – як змії… Хоча б за них. Треба було прийняти – турецька флотилія вщент знищена в гирлі Дунаю, Сілістрія здалася. Того дня, коли вона впала, підписали мир у Кучук-Кайнарджі. Я ж обіцяв винагородити… Нічого, я їх ще винагороджу… Але треба було прийняти хоча б останній раз. За румаків? Румаки – за дзиґарі. Ми квити. А за службу Бог заплатить… Так минає слава… Треба було прийняти? Шістсот козаків з Барвінкової Стінки перейшло до Пугачева. Прийняти?!»

Потьомкін узяв зі столу свіже донесення Слобідського генерал-губернатора Щербиніна: «Барвінківські козаки з полковником Іваном Гараджою вчинили акт жорстокого вбивства. Поміщик Сошальський повішений…»

«Прийняти? Затвердити привілеї цій новій пугачовщині?! Досить. Повоювали – і квит! Турки на колінах, а козакам… Хай ще трохи Румянцев покомандує Малоросією, а там – одна Новоросійська губернія аж до Чорного й Азовського морів! І губернатором буду я. Єдиний самовладця, якому з України возитимуть колишні козаки джерельну воду!»

Відхилилися двері, вкрадливий голос тихо прошелестів:

– Салам алейкум…

«О, ще один південний царьок. Це той, що боїться чалму зняти. Поноси ще трохи, поноси. Потім зніму – разом з головою».

– Алейкум салям! – Потьомкін перетяв навскіс приймальний покій і зігнувся у пояс перед Шагін-Гіреєм у насмішкувато-шанобливому поклоні, змахнувши перед його носом розкуйовдженою гривою. – О великий з великих калго-султане, як мається ваша чалма?

– Ваше сіятельство, хай продовжить всемилостивий Аллах вам життя, у доброму настрої сьогодні, то возрадуюся і я, порох ніг ваших, вашими благодіяннями! – Шагін-Гірей, не розгинаючи спини, запобігливо никав очима по велетенській статурі генерал-аншефа, Потьомкін відзначив у думці, що цей царьок не страшний, що його можна спокійно благословити на кримський престол. – Правда, – продовжував калга-султан, – я не що інше, як брила землі, однак походжу з древнього коліна Чингісхана…

– Ну, певно, певно, – Потьомкін заспокоїв Шагін-Гірея примирливим жестом. – А ти, мабуть, ханства хочеш? – спитав, по-змовницьки прикладаючи долоню до уст.

– Батьківщина кличе мене, ваше сіятельство. Мій брат Сахіб, хай милостивим буде до нього Аллах… Чи може мій брат, що сів на необ'їждженого коня, їхати по своїй волі, незалежним шляхом, віддаючи одночасно повіддя до рук іншому?

– Що ти маєш на увазі? – насторожився Потьомкін.

– Сахіб шле фірмани султанові… А Крим став незалежним.

– Звичайно, звичайно! Твого брата треба і справді до рук прибрати.

– Сахіб такий, що коли б він став торгувати чалмами, то люди почали б родитися без голів.

Потьомкін лунко розсміявся.

– О, тепер я уже знаю, чому ти так упирався зі своїм тюрбаном! Носи, носи на здоров'я… Ну, гаразд. Забирай свій почет, гарем і прямуй до Бахчисарая. Там зголосишся до полковника Синельникова, начальника гарнізону.

– Як то – зголошуся? – зніяковіло перепитав Шагін-Гірей. – Який гарнізон? Адже за угодою у Карасу-базарі Крим оголошений незалежним. Навіщо вільних охороняти?