Розділ «Частина перша»

– Тут не один зустрів свою останню годину. Бачите он – круглий, ніби жорно, камінь. На ньому стинали голови невольникам-бунтарям і сейменам – ханським гвардийстам, що відмовлялися йти на джихад[20], непокірним татарським вельможам і жінкам-перелюбницям… На цій горі помер від меланхолії жорстокий Крим-Гірей.

Парадокси… Тиран-меланхолік! Іван Грозний призначав собі непосильні церковні покути за свої криваві гріхи. Нерон грав на цитрі, коли горів підпалений ним Рим. Катерина просльозилася, дізнавшись, що в Петропавловській фортеці померла від сухот княжна Тараканова[21]. Сльози розпачу Крим-Гірея за чарівною Делярі-бекечі увічнив у мармурі іранський скульптор Омер – у Бахчисарайському фонтані…

– Від меланхолії, кажете? Невже в озері пролитої ним крові не зумів утопити свою любов до полонянки?

– Не знаю, скільки в тому правди, але я останні роки прожив безвиїзно в Криму, то й наслухався усілякого… Кажуть, що його душевний злам спричинила не смерть Делярі-бекечі. Він примусив замість себе плакати мармур, сам же помислював, як і його предок Іслам-Гірей III, відірвати Крим від Порти. Султан Мустафа запроторив його на острів Хіос, та перед початком війни повернув до Криму, бо спотребилися татарські орди під рукою владного полководця. Хан уже був певен своєї перемоги, та друге входження на бахчисарайський престол ознаменувало лихе провіщення…

– Розказуйте, розказуйте.

– Отож їхав гордовитий витязь у супроводі великого загону сейменів довгою і тісною ущелиною Ашламадере, минаючи караїмську фортецю Чуфут-кале. Ущелину загатив народ, хан жбурляв жменями мідяки і, певно, думав про килим, на який ось-ось стане в залі Дивану, а чотири беї піднесуть його, взявшись за краї килима, напевно, складав уже плани, як вирвати Крим із кліщів, один важіль з яких у Стамбулі, а другий у Петербурзі. А може, помислював про криваву помсту і козакам за смерть Іслам-Гірея, хитрого союзника гетьмана Хмельницького, якого отруїла козачка – найулюбленіша ханська ханим, бо ж великий Іслам посягав свого часу за нагайкою, щоб вигнати нею турецькі гарнізони з Кафи, Керчі й Ахтіара… Можливо, мізкував про те, що коли б не зрадив Іслам-Гірей гетьмана, то склалась би інакше доля його краю… Або ж пестив у думках холодні мармурові стіни ротонди – вічного терему коханої Делярі-бекечі, що височіє за гаремним садом, – хто зна… Та враз несподіваний гуркіт пролунав в ущелині: могутня скеля, що століттями висіла напіваркою над вузькою дорогою, обвалилася й заваравила вниз, високим валом загородивши прохід. Схарапудилися коні, заверещав натовп, якусь мить стояв здиблений аргамак Крим-Гірея у подиві й страху. І тут пролунав чийсь трубний голос, а може, то причулося хаканові: «Горе Кримському хаканатові!» Хан завернув коня і крикнув: «Назад!» Мов шалений, скакав долі ущелиною, за ним мчали сеймени, гнані страхом і передчуттям лиха; день і ніч не спиняли вони коні, аж поки хан не допав до юрти мурзи Едісанської орди за Бузьким лиманом. Хан збожеволів, так його й назвали – Деліханом, але був він сильний і владний, тож зневірені й розлінивлені номади враз спалахнули колишньою войовничістю. Едісанці прорвали лінію старшини Андрія Порохні на Молочних водах і увірвалися до Бугогардівської паланки; хан помчав на Калміус і, захопивши зі собою Джамбуйлуцьку орду, рушив на Самарську й Орельську паланки останньою спустошливою навалою. Горіла безборонна Україна, з якої Калнишевський вивів війська під Очаків і Кінбурн, вкривалася попелом. Полишивши спустошені Запорізькі Вольності, повернувся Крим-Деліхан з великим ясиром. Але до Бахчисараю, заворожений зловісним провіщенням, не вступив. Зупинився біля Карасу-базару і на плоскій, як стіл, Ак-каї справив криваву тризну. «Ні одного бранця шолудивому султанові!» – проголосив на бенкеті й наказав стинати невільникам голови, перед тим зґвалтувавши жінок. А коли вже сам наситився скаженою розкішшю й кривавим видовищем, покликав до себе шістьох музикантів і, замирений, спокійний, тихо плачучи, попросив їх грати. «Хай дивиться світ, – мовив він, конаючи, – як умирає останній великої орди, столиці кримської, незліченних ногаїв і гірських черкесів великий хакан. Жили ми звірами – умираємо, як люди…»

…Коні йшли поволі, пробираючись вузькими провулками Карасу-базару, затуленого сліпими стінами від очей перехожих. Тут було спокійно, і подумав Синельников, що, напевно, вже довіку не кишітиме бранцями й купцями запущений сьогодні людський базар. Ось порожніє він праворуч, лопотить на вітрі лахміттям подертих наметів, у яких ще недавно купці з усього світу оглядали голих дівчат, де розлучали матерів з дітьми і заковували в кайдани чоловіків, відправляючи їх на галери. І ствердив у думці полковник, що не можна аж так чорно й безнадійно дивитися на світ, адже все-таки людство розумнішає. Хай у Московії кріпацтво, але ж це не работоргівля. Хай ще довго переслідує Синельникова посиніла від морозу голова Пугачева, що крутиться на колесі серед Болотного майдану, – проте хіба зрівняєш акт правосуддя, хоч і жорстокий, з дикими оргіями, що шаленіли на цій горі?

Ні, треба тверезо дивитися на світ і поблажливим бути до вчинків власть імущих, миритися зі злом і вчитися бачити добро. Його ж таки чимало. А втім, чи може існувати держава без тюрем і катів? Таж ні… То навіщо шматувати душу, виплекувати в голові небезпечні думки, сходити на манівці? Полковник Синельников був людиною і нею залишиться. Але на цій людині казенний мундир, і немає жодного сенсу міняти його на арештантський одяг.

Вперед! У Бахчисараї чекає на нього багато справ. Адже Крим-Гірей не був останнім ханом. У столиці Кримського ханства владарює сьогодні недолугий Сахіб, а в почекальні Потьомкіна в Петербурзі, застоявши чергу за кошовим отаманом, чекає ще один нащадок Чингісхана, брат Сахіба – калга Шагін-Гірей.

Обер-шталмейстер Лев Наришкін сам об'їжджав буйних аргамаків, що їх подарував Калнишевський його сіятельству. Потьомкін готувався до подорожі до Москви.

Завтра в дорогу. Нині він ще граф, а за тиждень його вже називатимуть князем Таврійським, а може, і… найвищим титулом. Сталося!

У негліже, розкуйовджений, Потьомкін чухмарився перед дзеркалом. Налив з графина горілки й цокнувся з однооким двійником.

– Будь здоров, всесильний князю Таврійський! Будь здоров, ваша велич…

Григорій Олександрович круто повернувся від дзеркала, поставив келиха на стіл, око втупилося у двері.

– Ні, чорта з два! – промовив голосно. – Тепер підслуховуйте, ви всі вже в мене у жмені.

Він нервово заходив по кабінеті, зупинився біля стола, погляд упав на книгу в саф'яновій оправі – отак вона лежить тут і досі не розкривана, хоч минуло, мабуть, більше місяця, як її підсунула своєму фаворитові цариця. Що ж воно за цабе? А-а, Вольтер. Я так і знав. Ну, матінко, недовго й ти фіґлюватимеш з ним. Досить уже Росії французького просвітительства та його ідей. Ми вже мали час переконатися в тому, що досить. І крім того, двір – не Академія наук… Ану-ну, що ж то за така мудрість у тому вольтеріанстві?

Потьомкін навмання розгорнув книгу, пробіг очима перші рядки сторінки.

«Ставши генералом єзуїтського ордену, – читав генерал-аншеф французький текст, – Ігнатій Лойола розробив головні засади політики єзуїтів, за якими шпигунство, обман, підкупи, наклеп, убивство стали офіційно визнаними засобами діяльності ордену… 1662 року папа проголосив його святим».

– Ого! – Потьомкін уже з цікавістю читав далі.

«Замолоду майже божевільний, переслідуваний видіннями Святої Діви й дияволів, мало не потрапивши стараннями батьків до будинку для душевнохворих, він утікає до Віфлеєма, потім до Барселони, Парижа. За юродиві ідеї у паризькому богословському колежі його шмагають різками, та врешті у Римі він знаходить учнів…»