Розділ «Частина перша»

– Прокляті!.. – знову голос чорновусого. – Вішати їх, живцем палити на вогні… Ба, який він з виду, той цар Петро?

– Ставний, кажуть, чорнявий… Красень!

– Чорнявий… Ставний… – повторив козак і, заглибившись у себе, дивився у той бік, де за пломінню у темряві сидів майор.

Так, це були ті самі очі!

Потім козак підвів забандажовану вище ліктя праву руку і мовив ніби й не до речі:

– Додому відправлять. Навоювався…

Чи не тої миті у душі простака зродився народний ватажок? Чи не тоді в мозку неписьменного козака вперше зблиснула думка уподібнитися ликові покійного царя і сягнути по скіпетра?

Так, це був він… Синельников аж тепер пригадав собі його. Був то козак хоча й з небоязких, та якийсь жалісливий. Майор одного разу аж здивувався. В якомусь аулі в степах Джамбуйлуцької орди козаки вирубували все живе до ноги, ганялися, очманілі від крові, за дітьми й жінками – спиняти годі було: смерть прийшла до влади й летіла над землею у всій своїй жахливій потворності, меч підносився вище за голову, і мечем керував не розум, а жорстокість, – і враз майор побачив: у полум'я палаючої саклі вскочив козак, вихопив з вогню хлопчину-підлітка, посадив його попереду себе в сідло і, повернувши коня, поскакав у шелюги. Це був той самий, що потім сидів за вогнищем зі забандажованою рукою. Чекай, а як же міг цей же жалісливий мужик кількома роками пізніше недбалим помахом хустини віддавати в петлі сивих офіцерів і їхніх жінок під Оренбургом?

А міг. Чому б і ні… Людина, отримавши необмежену владу, втрачає міру і глузд… Що ж діється тоді з сумлінням? Певно, людина, ставши володарем, подає совісті якісь аргументи, адже мусить хоча б у власних очах бачити свою жорстокість доцільною. Чей же не може признатися собі самій, що сіє смерть лише зі страху перед програшем.

Пугачов, якому призначено було орати поле, вбивав. І проголошував, що чинить це в ім'я добра людей, які працюють на землі. Він і справді робив це для них.

Синельников, захищений присягою, убиває теж в ім'я людей, що сидять на троні. А міг би він ходити в тозі вченого…

Жінці, якій природа призначила бути куртизанкою, несподівано дісталася влада, і вона стала вбивцею зі страху втратити її.

Пугачов убивав заради себе і таких, як той татарчук, вихоплений з палаючої саклі. Синельников убиває заради себе і її величності. Її величність теж убиває заради себе і таких, як полковник Синельников. На диво подібними засадами керуються всі вбивці!

Але ж убивця вбивцеві не пара. Що вивіряє їхню віру в правоту й доцільність своїх вчинків? Смерть. Пугачов помер на пласі без стогону й каяття. Чому ж вив перед смертю, наче пес на поворозці у псаря, вінценосець Петро III у Ропшинському замку? Хіба лише зі страху? Але ж цей страх міг огорнути й Пугачева… Ні, порожнеча, в яку кане людина, що свідомо живе на світі у неправоті, лякає її. Лякають людський осуд, якого ніхто за життя не наважиться висловити, забуття або лиха пам'ять. І тому вбивця, свідомий у злочинності своїх вчинків, хапається за життя, щоб віддалити неминучу ганьбу.

Цікаво, як би ви, ваша величносте, конали на пласі, коли б Пугачов…

А я?

Синельников прокинувся зі задуми, скоса позирнув на ад'ютанта. Ні, ні, досить уже… Треба нарешті витрусити з голови небезпечні думки: йде служба, росте кар'єра, котиться казенний ридван завойованим кримським степом, – геть, геть вільнодумство; що воно дасть йому чи людям?

Чвалували степом бахмати, запряжені в повіз. В'їжджена ґрунтова дорога прослизала бурою поземкою поміж колючим кураєм і сухим тамариском, ніщо не затримувало зору серед рудої рівнини, і було якось незахисно: самотній екіпаж мчав, сполоханий безлюддям і невідомістю чужого краю. Коні сповільнили біг аж тоді, коли на обрії з'явилася плоска вершина Ак-каї.[19]

– Лобне місце невольничої столиці Криму, – промовив ад'ютант, кивнувши рукою у бік гори.

– Як це розуміти? – спитав Синельников. Він радий був, що супутник перервав його нав'язливі роздуми.