Розділ «Частина перша»

– А може, такі, як Данило, не є цвітом нашого народу? – відказав жорстко Любимський. – А може, той цвіт не конче мусить викохуватися у полковницьких світлицях? Розум України Григорій Сковорода, що вже ось стільки років ходить зі села до села, будячи народ, – син бідного козака. А чи не став Данило будяком саме тому, що він народився у домі Кулябки? – не жалів Павло старого. – Йому завжди можна було більше, ніж іншим: більше грошей, більше пихи. Батько нижчих від себе зневажав, чому ж бо синові не перевершити батька?

– Не картай, Павле… То правда, не так я жив, як треба. Але ж бо мав я добрі наміри. Школи, церкви, екзерциції. Гм, просвітитель Кулябка… А навіщо все це, коли не зуміли ми викохати лицарів, що захистили б ті школи? Прийде лиха година – в один день позамикають двері, вікна дошками поперехрещують, і нове покоління вже темним піде по світі. Світло науки живе лише тоді, коли рука тримає зброю… Від Азова до Дніпра нові фортеці будують: ось якогось дня вийде з тих фортець військо і запряже увесь народ у кріпацьку темряву. І свої допоможуть, є вже таких чимало, ладних сісти слабшим на шию… Ніколи я, Павле, про таке не думав, і тепер страшно говорити, але… якби-то наш Калниш повернув цабе від Дунаю на Волгу…. Та не зробить він цього, побоїться.

Любимський слухав мовчки, лише в очах переливалися каламутні пересмуги, наче він щось розв'язував, та в один мент зробити цього не міг. Уляна стежила за Павлом і вже знала, що він знову зникне, і знала, що колись він зникне з її очей назавжди. Тугою пасла його німі думки й благословляла їх, бо вірила, що чинитиме він лише добро.

Важко сопучи, дихавичний Кулябка встав і підійшов до Павла. Любимський зрозумів по очах старого, що він хоче поговорити віч-на-віч, взяв його рукою поза спину і провів до світлиці, де на стінах сиротіли батькові шаблі й пістолі.

– Зайшов якось до мене, – тихо почав Кулябка, – один утікач із Дніпровської лінії, з Петровської фортеці, що на Азові. Признався мені парубок, що потрапив туди яко засуджений військовим судом за участь у різдвяному бунті на Січі. Два роки гарував на лінії і втік. Перебув якийсь час біля колишнього січового попа Тарловського, що тепер у Барвінковій паланці парафію займає, а далі наважився проситися до мене аргатом…

– Чому якраз до вас? – Павло пильно дивився на Кулябку, бачив, що той чогось недоговорює.

– Та бо… як-не-як, полковником був… маєтки маю, є при чому… А втім, що мені таїти, Павле. До Тарловського до Воскресенівки приходили від Пугачева емісари. Отож піп прислав до мене того парубійка як до давнього побратима кошового отамана. Щоб я з ним, Калнишевським, переговорив. Та не для мене це… Де ж мені шукати отамана, коли його на Січі немає. Я парубка притримав, поки ти вернешся. Може, щось придумаєш. Ти знаєш, я ребелії не хвалив ніколи. Але тепер…

– Хвалити Бога, ви хоч на старість посміливішали. – Любимський взяв під руку Кулябку й відчинив двері світлиці. – Ходімо. Покажіть мені того втікача. Ми собі ніколи не простимо, якщо пропустимо нагоду зв'язати запорізьких козаків з яїцькими.

…Вдосвіта з Лубен на Ромоданівський шлях виїхали два вершники.

– Щороку на Покрову – у Воскресенівці тоді престольний празник – Тарловський у парафіяльному садку при церкві заставляє всілякими стравами столи і пригощає всіх, хто заходить, – розповідав Панас Тринитка, їдучи поряд з Любимський. – Чутка про ту предивну гостинність дійшла і до нас, каторжних, на Азов. «Ото б утекти хоч на один деньок та набревкатися досита», – зітхали землекопи, і я зітхав, аж поки не дізнався, що той піп – не хто інший, як наш-таки січовий «дикий піп» Тарловський. Сказав мені про це мій побратим іконописець Сисой Шалматов.

– Шалматов? – здивувався Павло. – Він аж там опинився? Сисой – мій дружба весільний.

– Ось бачиш, світ вузький, як ступа. Скільки не товчи, не колоти пшоно, а зеренце до зеренця прикотиться. Скоро здибаєшся з ним… Кріпко ми товаришували з Сисоєм, ото й пішов він слідом за мною зі Січі. Допитався до Воскресенівки і за давнім знайомством розписував Тарловському його церкву, та все на Приазов'я вирушав, від бекета[25] до бекета мандрував, поки не знайшов мене. Ну, гадаю, чорт чорта пізнав, на пиво покликав, нашим очам не перший базар – утік я з лінії, тільки мене й бачили. Та до пива у тій Воскресенівці я допався аж за рік. Степом тоді крізь бекети пройти було годі – зловлять, то вже й колоди не минеш. Зиму я перебився якось на Федотовій косі в рибалок-зимарів, а навесні обійшов пішки довколишніми дорогами, куди ще лінія не дотяглася – через Токмак, Комиш, – і таки доплентався до хлібосольного попа. Саме був Великдень, то не обминали старці парафії Тарловського. Одне слово, сів я поміж жебраками до столу, пасу очима преподобного, а той частує та й приказує: «Ми люди прості, частуйтеся як вдома. Нам аби хліба скибку, сяку-таку рибку, солі дрібчину та горілочки чарчину – заморимося, чхнемо та й знову почнемо». А я йому відказую з-за столу теж примовкою: «Не бий, не волочи, у горілці язик намочи, усю правду скажу». Він глип на мене, дивився, дивився, потім підходе та й мовить упівголоса: «То ти, джуро отаманський?» – «Той же Савка, лиш на інших санках», – відказую. «Ну, то будеш мені, Савко, за свічкогаса в церкві. Ще на Січі вподобав тебе». Отак з Панаса я Савкою став. А цієї осені на престольному празнику були вони. Та й досі, певно, чекають…

Любимському сподобався балакучий парубок. Та іноді Панас змовкав надовго. Тоді його веснянкувате худе обличчя ставало сумним, змученим, – видно, на козацькій долі не раз бісилися негоди відьомськими шабашами, – він їхав, схиливши голову, і не чув, коли Любимський звертався до нього.

Павло торкнувся пужалном нагайки до коліна супутника.

– Панасе, а послухай-но. Ти говорив, я думав і намислив таке: спробуємо ми з твоїм попом написати листа до полковників і самого Калнишевського. Ти об'їхав би з тим листом паланки, а потім – і до кошового?

– Я усе можу зробити, Павле. Але до отамана… Бог мені свідком, не маю на нього зла. Та не вірю більше йому. Може бути, що не посадив би він мене до пушкарні чи до калавурки, та для нього моя або й твоя думка нічого не важить. Сам усе розв'язує, сам усе робить – і добре і зле. Тяжко йому, знаю, тому не таю кривди, а от надії… Він повірив у те, в що ніхто з простих козаків не вірить, – у ласку царську.

– Предтеча кайданів, ярма…

– Ти щось сказав?

– Та ні, я сам до себе… А до Пугачева ти пішов би? Віриш у його перемогу?

– Кат його знає… Та одне певне: не піде запорізьке лицарство – не перемогти царську силу самим яїцьким козакам. А собором і чорта поборем.