Розділ «Частина перша»

– Постій, постій, – примружив око Потьомкін, скляне холодно дивилося на калгу-султана й морозило страхом; генерал-аншеф підступив до Шагін-Гірея. – Тобі нічого не говорив мій ад'ютант? Нічого… Так ось що: на всяк випадок запишися хоча б капралом до Преображенського полку. Хан, що не розуміє політичної ситуації… Від Порти захищатиме тебе бахчисарайський гарнізон! Словом, запам'ятай на весь час твого ханування таке: якщо господар любить грати на бубні, домашні мусять уміти танцювати… Ну, йди, йди, доки я не роздумав.

Шагін-Гірей хутко причинив за собою двері, Потьомкін засміявся йому вслід. Узяв келиха зі столу, допив. Тільки тепер запримітив, що весь час не випускав з руки томика Вольтера.

– А на нашу честь, – промовив, – воздвигнуть вівтарі, маестро Вольтере! І вам, і мені. Ви собі пишіть про всіляких там Лойол, може, ваші писання колись сподобаються людству і воно оцінить вас належно. Та мої книги ось тут…

Захмелілий Потьомкін підійшов до книжкової комоди й почав викладати на столика книги. Одна впала на долівку, розгорнулася, і дивовижні сторінки-асигнації в сотні, тисячі карбованців вишкірилися до свого власника двоголовими орлами.

– Ось що я маю. Бібліотека грошей! І за них воздвигатимуть мені вівтарі. За життя… За життя! А на те, що буде по смерті, начхати. Маю владу, маю жінок, саму царицю тримаю у своїх руках. Я граф… Завтра буду князем Таврійським. Але мені цього мало. Царства хочу!..

А коли охолов, покликав до себе ад'ютанта й наказав:

– Поклич обер-шталмейстера, хай доповість, чи об'їжджені козацькі румаки. А сам гляди, щоб на завтра все було готове в дорогу: не можна мені спізнитися на московські торжества.

Розділ дванадцятий

І враз Мамаїв кінь, вирисуваний на казематній стіні всюдисущим химородником, повернув до колодника голову, блимнув чорним вологим оком, махнув головою, показуючи на свого вигнутого хребта, стукнув копитом; умить скочив в'язень на коня, припав до хребта, і сивий огир, здибившись, щосили вдарив передніми копитами у двері. Гримнули обаполи залізної затули об коридорні мури, упали ниць вартові, вражені неймовірним жахом. Кінь з вершником вихопився на монастирське подвір'я, збив з ніг архімандрита Досифея, що саме вийшов, ситий і вдоволений, з трапезної, і знявся над пожовклими березами, над гострими шпицями ялин; унизу здивовано зорили десятками синіх озер посумнілі острови, а море котило на берег вали лютої хвилі; тихі салми[24] вже затягувалися крижаною паволокою; дерев'яні церковці на горі Сокирній і на круглоголовій Ґолґофі щораз маліли, звужуючись до цяточок, а далі й зникло все, мовби ніколи не було на світі Соловецьких островів. Крилатий козацький кінь летів супроти часу і врізався з вершником у товщу прожитих років.

А потім мчав неозорими степами, ховаючись у волотті високої тирси. Позаду вершника сиділа, обнявши його за стан, молода жінка, вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по споловілих травах, та вершник чув лише те слово, яке йому найдуж було потрібне; кінь перепливав і вбрід долав Псло, і Ворсклу, і Орель, і Самару, і Вовчу, поки не спинився пити воду з Берди, що прокрадалася між високими берегами до Азовського моря, придушена важкими осінніми туманами.

Пив кінь солодку воду і чекав, щоб піднялося сиве покривало над річкою, та воно залягло ще нижче, і тоді на ньому спливли і поволі потяглися супроти течії жевріючі вершини дубів й вершки тополь, схожі на жовті жагелі. А потім туман ліг на саме лоно ріки, втулився поміж береги й поплив разом з водою до лиману, і тоді над самим берегом моря забовваніла земляна фортеця з валами й сторожовими вежами; біля валів снували зморені козаки зі заступами, копали землю й носили її мішками та возили возами, і покрикували на них, вимахуючи нагайками, царські офіцери.

Вершник упізнав Петровську фортецю, бо ж Мамаїв кінь ніс його супроти часу, врізуючись у товщу прожитих років; вершник тут уже бував. Хто зна, де нині ці знедолені люди, та ось вони насипають вали, плугатарі орють лінію, що називається Дніпровською, врізаються у підчеревину Запорізьких Вольностей, будують бастіони супроти самих себе, щоб легше було потім їх самих упокорити, валять козацькі хати, зимівники, вирубують ліси, бо від Берди до Дніпра мусять збудувати сім фортець, а перша з них – Петровська над Азовським морем.

Офіцери підганяють нагайками землекопів, їм допомагають козаки з білими тасьмами на шапках – це ті, що погодилися замість лопати взяти до рук канчука, – а десь знімається пісня і квилить над розораним степом.

У городі у Глухові стрельнули гармати,

Не по однім козаченьку заплакала мати.

Поорали, посіяли, та нікому жати,

Пішли наші козаченьки лінію копати…

Гребе копитами сивий кінь, ірже – гей, та навіщо ж він виносив пана свого з неволі в неволю? Б'є копитом незагнузданий кінь, і зривається, і летить вихором навмання, витягнувши гривасту шию; лопотить вітер гривою, кінь вершника не слухає, втікає від неволі, що обступила світ з усіх боків. І враз зі свистом налітає на втікачів аркан, падає кружальцем на буйну голову коня – годі тобі розтривоженим гуляти! – зашморгнулася петля й потягла обох у провалля…

Павло скрикує і прокидається.

«Знову, знову кінь мій приснився. Оце й уся моя воля. Повік».