Розділ «Частина перша»

Лік днів губиться. Любимський лише здогадується, що надворі починається осінь: за фортечними мурами лютує вже Студене море, б'ється об валуни; за віконцем, що засвічується тепер лише на часинку, іноді пролітають жовті березові листочки – вістуни осені. Незабаром віконце зовсім погасне, і тоді лік нескінченних казематних днів загубиться назавжди.

І знову й знову одне й те ж повертається до свідомості: таки нема чого жити… Незрозуміло, чому засуджені на смерть так радо приймають заміну смертної кари довічним ув'язненням? Чи тому лише, щоб потім, у тюрмі, збагнувши беззмістовність свого існування, накласти на себе руки? Або щоб животіти гірше найнікчемнішої тварини? Чи не краще зразу ж віддати голову катові? Ба ні… То в чому ж річ? Певно, страшно йти на плаху. А чого страшно – болю? Але ж кожен знає, що болю відчути не встигне. Замаху сокири лячно. А може – небуття. Ну, а від своїх рук добровільний, усвідомлений кінець – легший? Очевидно, легший тим, що тоді смерть приходить без насильства. Насильство завжди страшне.

…Ранньої осені 1773 року Павло Любимський повертався з Києва до Лубен: київський митрополит відмовив у посаді. Натяки Гавриїла Кременецького на анонімні прокламації, що ходять між студентами, на виступ депутата від Лубенського полку під час засідання Комісії нового уложення насторожили Павла: преподобний отець цитував його слова. Хтось же таки виніс із Грановитої палати текст до кінця не виголошеної промови. Не сподівався цього, не розраховував на це, хоч прагнув, аби його слова якимсь чином дійшли до людських вух. Невже Полетика? Він залишився в Москві до кінця роботи Комісії. Його стосунки з Розумовським… Може, далася взнаки суперечка в Лубнах?.. Або котрийсь зі секретарів. Новиков?.. Навряд. Таки Полетика.

Дивний, не знайомий досі настрій охопив Павла. Хоч були тільки слова, але це вже – діло. Початок діла. А за ним, може, й доля, покликання, мета, життєвий сенс? Словом, стався поштовх, що раптом вигнав його на давно обрану дорогу, проте не там і не тоді, де й коли сподівався. Але стався. Заскоро? Бакалавр філософії ще не готовий? Як – не готовий? Готуватися можна ціле життя і нічого не зробити. Можна дурити себе й інших, що гартуєшся до великих діл, і залишитися водночас боягузом. А що, коли це перше й останнє діло – воно ж таке незначне? Але якби й таких багато… Можливо, це початок нової боротьби? І може, він, Павло, добрий буде на початок? Поштовх стався. Й боятися піти далі було б нікчемно. Навіщо тоді говорилися високі слова?

Любимський радів і водночас тривожився. Може бути, що його вже шукають. Треба дати забути про себе. Знайти собі пристановище хоча б при парафіяльній школі. Або ж у самій Москві. Вона велика, метушна…

Чим ближче під'їжджав до Лубен, тим дужче росла гнітюча тривога. Павло фізично відчував, як вона кільчиться на дні душі, пускає отруйні пагінці, що обплутують груди, присмоктуються до кожної клітини, і вже він знав, що засіяли цю тривогу не єхидні й погрозливі натяки Кременецького, а лихі передчуття – може, з Уляною що сталося? Павло дедалі настирливіше підганяв коня, якого подарував йому батько, рушаючи в похід. Промчав через Соборну площу, минув полкову канцелярію, здалеку вгледів на вітцівському подвір'ї дівочу постать, що виструнчилася тополиною у довгому чеканні; на мить відлягло від серця, але тут же вдарив зловістям її розгублений погляд, і сльози, і хлипання на його рамені.

Увірвався до хати, мати Меланія сиділа в чорній намітці, зав'язаній понад самі очі, і тоді Павло, зрозумівши все, припав до матері.

– Батько?!

– Батько… Під Чесмою… – прошепотіла мати тихо, без сліз: вона вже виплакала свою скорботу.

Не відчуття сирітства, бо ж був уже дорослий, і не плаксивий жаль, бо не вчили плакати козацьких синів, а тільки обурення й злоба пройняли Павла, і він закричав німотно: «За віщо? За рабство, дароване щедро з царициних рук, за скасування решток гетьманських свобод, за те, що козаки на панщину пішли, поліг мій отець?»

Пригадався тої миті Калнишевський і його слова: «Оборонятися мусимо, щоб не дати запрягти себе в ярмо, призначене для худоби…». «Так ось чого варті твої слова, отамане, якими ти зваблював мене з моїх захмарних висот на рідну землю… Ось куди ти спрямував свою зброю і свою думку – не проти, а на захист тих, що запрягли народ у ярмо поруч з худобою!»

Павло вже давно почувався одуреним – ще тоді, коли дізнався, що кошовий отаман не до гайдамаків, а в ногайські степи військо вивів, ще тоді, як його батько опоряджував відділ лубенських козаків для армії Румянцева, але нині, коли особиста кривда діткнулася живого серця, він зрозумів, що його обдурено, зневажено, обкрадено. І обікрав не хтось там, а полководець, якому він повірив, котрому доля дала в руки шаблю для справедливих діл.

«Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше, – зануртувало в душі того Любимського, що колись вимарював для себе європейські або ж петербурзькі катедри, до яких більше вороття нема. – Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав собі вас і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. Бо віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки… Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум – боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть такі тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м'ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, – може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров'ю мозок живлячи, братерство плекаючи, гордість кохаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя». Та враз лячно стало Павлові свого власного гніву, бо ж сам належав до цього народу, якому виносив тяжкий присуд, бо ж сам йому хоче добра… Чи не заскоро впадати у відчай: ще ж зброя не вибита з рук?

– Так мало бути, така доля, – промовила скорена горем мати. – Не карай себе тугою, сину.

– Так мало бути… – відповів луною Павло, підвів голову і жахнувся того, що побачив. Його Уляна стояла посеред хати в латаній свиті, зморщена, знищена на чужих роботах, на обличчі не залишилося й сліду від тієї краси, що може розквітати лише на волі; зсунулася свита з рамена, і крізь пошматовану сорочку він побачив списане чорними пругами її тіло. Павло схопився зі стільця, припав до неї, судонно пригортав до себе, наче боявся, що тут же її відберуть у нього в неволю. Як він міг проклинати Україну, що стояла ось перед ним у неповторному менті своєї краси? Схлипнув з ляку, що сповниться його проклін і знівечиться враз принада його коханої: – Ні, не має так бути, ні! Встає ж народ – про Пугачева, що на Уралі, чули?

– А чули, чули, – долинув шемравий голос від порогу – у дверях стояв колишній полковник Іван Кулябка, осунутий, жовтий, похилий.

– Що з вами? – підійшов до Кулябки Любимський. – Хіба можна аж так нівечити себе жалем за бунчуком?

– Грець йому, тому бунчукові, – відказав Кулябка, сідаючи на ослоні. – Я ж по добрій волі його Максимовичеві віддав. Духу не стає… Був колись горіх, а тепер свистун. Та й не в здоров'ї річ, Павле. Якось не так я жив… І доброго чимало впорав, та все те вкрилося поганою славою у гонитві за маєтками, а вони, ті маєтки, пішли марно за моїми синами.

– Данило, чував я, уже в Петербурзі.

– Там він, там… Гадаєш, до університету просився? Мундира захотілося, офіцером став. За картами з придворними знюхався, ну, а щоб задніх не пасти… Та геть його кату… Оце недавно прибув до мене столичний кравець з рахунком на п'ять тисяч карбованців. Навіть наливайківські бочки зі золотом не врятували б мене, – гірко посміхнувся Кулябка. – Одягнувся мій Данило по-графськи, бо пообіцяв новий царицин коханець Васильчиков до двору його допустити. От і зжолобив мене жаль. Чи ж для того я випестив свого синочка, тратився на нього, розуму по заграницях учив, щоб він придворним лакизою став? Не грошей шкода, ні. Туга велика від того, що отак марнується цвіт нашого народу. Як уже син Кулябки найвищим гонором вважає одягти на себе лакейську ліврею, то що інші… Що інші, Павле?