– Це правда. Тож треба зробити все, що можемо, аби таки пішли. Ти мусиш поїхати з листом, адже всі дороги знаєш – більше нема кому. Я все-таки сподіваюся на Калнишевського. А коли щасливо дістанешся до отамана, скажеш йому, що я тебе послав… То як, Панасе? Що ж ти мовчиш, гейби німиці наївся?
– Мені не лячно, Павле. Я уже знаю віск і воскобоїни, – відказав Тринитка, і помітив Любимський, як на обличчя козака лягла осіння днина відблиском ледь зблідлих тополь. Була в тій світлій тіні тихої осені туга за втраченою весною, і спливала та туга зі синіх очей парубка. – Поїду, брате, поїду А дасть Бог, ще й долю свою по дорозі віднайду…
Кирило Тарловський уже два тижні не відлучався з парафії. Вечорами просиджував при свічці над «Мінеями» і літописами, ночами чуйно спав, усе наслуховував, чи не постукає у вікно Панас. Емісар Ємельянов повернувся на Урал, а за кілька днів з барвінківської та калміуської залог зникло до шестисот козаків – чутка пішла, що в Пугачева Залізняк об'явився. Буцімто втік зі Сибіру і збирає запорізький загін на Яїку. Так воно чи не так, а хоч початок зроблено. Другий емісар, Стодола, вчора знову навідався зі Святогірського монастиря, де переховується між богомольцями. Які вістки з Лубен?
Тарловському сьогодні не читається. Надто довго нема Тринитки. Чи не схопили де? Став серед хати, наслуховуючи: наче брязнуло щось. Глянув у вікно – Бог добрий, не схопили Савку, ось його пальці виплили з теміні й четвірнею тихо лягли на вікно, забубнили по шибці. Священик притьмом кинувся до дверей.
– Відчиняй, Ліване, ворота свої, – мовив, усміхаючись, незнайомий, переступивши поріг. За ним увійшов Панас.
Любимський з цікавістю розглядав підстаркуватого попа, про якого стільки наслухався від Тринитки. «Дикий піп» уявлявся йому трохи скоморошним, певно, тому й привітався з ним фривольно, але тут же змовк під поглядом господаря. Почервонілі з недоспаних ночей очі священика свердлили незнайомого, борода сторожко наставилася вперед; Тарловський перевів погляд з Павла на Тринитку в нерозумінні, чому Панас не сам і хто цей молодик у козацькому каптані, з-за оборок якого виглядають чорні обшлаги сурдута.
Священик поступився назад і, різким рухом відхиливши полу ряси, вихопив з-за пояса пістоля.
– Ваше преподобіє! – скрикнув Тринитка. – Це син лубенського хорунжого!
Здригнулася рука Тарловського, поволі опустилася, і тоді Любимський ступив до середини кімнати.
– Добрий вечір, святий отче! Наші голови.
– Добрий вечір, якщо з добром. Ваші голови, – відповів священик, не зводячи погляду з Любимського: він чекав вістки, з якою прийшов до нього посланець Кулябки.
– Кулябка став сміливіший духом, зате кволіший тілом, – повів річ Павло. – Не візьметься він за цю справу. Тож ухвалив я, коли матимете до мене довіру, приїхати до вас, щоб тут сукупно все обдумати.
– Тоді просимо до столу. – Тарловський заметушився, зняв із полиці сулію. – Поки до діла, підкріпитися треба. Не хлібом єдиним, але й не самим духом Божим живе людина. А ти, Савко, подбай про всілякі наїдки: знаєш, де що лежить.
Тринитка різав ножем в'ялену рибу, Тарловський наливав у пугарі оковитої.
– Ну, то з Богом, – цокнувся з гостями господар. – Та ти пий, пий, коли вже назвався козацьким сином. І скажи мені хоч півсловом, що ти таке, якщо вже нам судилося купно до діла приступати.
– Я невлаштований бакалавр філософії, отче. У Страсбурзі вчився. Напитував у Києві посади – не напитав, а повернувся додому – ну, й сюди.
– Батько на війні, певно.
– Немає вже вітця. Аж у Чесмі голову поклав….
– Горе нам, – зітхнув священик.
Їли мовчки. Павло від другої чарки відмовився.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Журавлиний крик» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 80. Приємного читання.