Розділ «Частина перша»

Покотилися сльози в дівчини і впали, пекучі, на руку Калнишевського. Пішла. А сльози пекли, палили, печія добиралася до серця, і відчув отаман, що воно болить по-батьківському за втраченими синами, без яких йому завжди чужим бути серед людей.

Розділ одинадцятий

Століттями замкнені сімома замками, залізні ворота Ор-капу[18] висіли, перекошені, на гаках, – ніхто вже їх не лагодив відтоді, як крізь них пройшла Друга російська армія князя Василя Долгорукова. Шістнадцять фортечних веж – від Бористену до Гнилого моря, – колись начинених грізними яничарськими гарнізонами, німували, збайдужіло дивлячись сліпими бійницями на споконвічно ворожий північний світ. Кримська земля, визволена від Османів і петербурзьким дипломатом генералом Щербатовим проголошена на вічу в Карасу-базарі незалежною, без ремства й перевірок впускала тепер несподіваних союзників на свої степи.

Новий начальник бахчисарайського гарнізону Іван Максимович Синельников у супроводі ад'ютанта в'їхав на Перекопський вал повозом, запряженим парою татарських бахматів.

Життя полковника входило у звично суворий і по-військовому точний триб. Служба тривала, кар'єра росла, казенний ридван котився вузьким перешийком, віддаляючи Синельникова щораз далі від світу, який ненароком відкрився йому в білокам'яній столиці, викликавши в душі бурю протесту й інакомислія, що аж ніяк не личить офіцерові, зобов'язаному престолові присягою.

Сухо й тепло було на Перекопі останнього зимового місяця, дивиною здавалося тепер, що десь там, на півночі, лютують морози, від яких синіють щоки… від яких синіють щоки… Господи, чи ж то ніколи вже не звільнитися йому від цього привиду?., від яких синіють мертві щоки і блякнуть очі – ті очі, що їх побачив у пітьмі льоху крізь ґрати залізної клітки, сповнені жадобою і безнадією. Такі знайомі… Де він бачив дотоді ті очі? Де, де, де?!

Уже далеко позаду фортечні вежі, попереду степ, усипаний бабачинням і болячками низьких курганів. О, о! Чи не на цьому ось, розритому, чотири роки тому стояв намет командира Кримського корпусу князя Прозоровського, а неподалік розташувався було бівуак Донського карабінерного полку? Так, так!.. Змучені після бою козаки лежать, чекають, поки принесуть вечірню пайку, ніч тепла, літня, невеликий гурт обсів вогнище – тихо розмовляють вояки про своє, хтось приніс чутку, що Москву виморила чума.

Тут! Тут він бачив ті очі… Невже то був Пугачов?

Фельдмаршал Румянцев на той час уже зажив бойової слави: над Кагулом, біля Троянового валу, полишив у штиковому бою двадцять тисяч яничарів на полі битви; уже він писав Катерині: «Хай дозволено мені буде уподібнити сію рать ратним ділам древніх римлян, які не запитували, що за сили в неприятеля, а питали, де він»; видатний стратег уже був названий Задунайським, а Друга армія Долгорукова все ще облягала Перекопську фортецю – безуспішно. Козацькі команди стояли на лінії від дніпровських порогів до дністровського лиману, запорізькі шаленці поривалися до битви з татарами, заярені жадобою помсти за спалення на початку війни ордами душозгубного Крим-Гірея Кальміуської, Самарської, Орельської паланок і самої Січі. Калнишевський, попереджуючи новий козацький бунт, рушив кошем з двотисячною партією кінноти з пониззя Дніпра через Прогноїнську паланку до Перекопу. Запоріжці дочекалися відпливу Сивашу, вночі перейшли по грузькому дні, обминувши фортеці, і навальною кіннотною атакою ударили з тилу. Вранці зійшлися з донцями на повалених воротах Op-капу. Того ж дня Прозоровський особисто вручив Калнишевському й Синельникову ордени, того ж дня старий отаман назвав молодого майора своїм побратимом. Калнишевський послав козацьку партію навздогін за татарами до Кафи, Донський полк готувався до походу на Карасу-базар і на Бахчисарай…Відпочивають донці перед походом: хто спить просто неба, хто гріється біля багаття. Майор Синельников, загорнувшись у шинелю, сидить обіч у темряві, відтісненій полум'ям. Хай погомонять собі козаки. Який би офіцер простий не був – усе ж начальник; хай повечеряють, а тоді й самому можна буде піти спочити до намету командира корпусу.

– Народ гине, як мухи, на вулицях покотом лежать трупи, вже ніхто їх і не ховає, – долинає до вух Синельникова чийсь притишений голос.

Майор знає про це. Як тільки війна – доконче з нею в парі морова пошесть іде. Коли починає владарювати смерть, вона втрачає міру й будь-який глузд.

– Багаті позачинялися у домах, дьогтем повимащували стіни й двері, не виходять і теж уже пухнуть з голоду.

– Пухнуть! Поки вони спухнуть, бідні виздихають. Панство до Петербурга утікає.

– Ба ні, в Петербурзі карантин. Туди нікого не впускають, але то не лише через чуму. – І вже зовсім тихо: – У Москві об'явився цар-батюшка Петро III. Не вбили його – врятувався. На столицю збирається йти, престол у німкені відібрати хоче…

Синельников дослухався, Уже й вони сучать цю плітку? Погано про Орлових думають… Приглянувся до козаків. Крізь миготливі язики полумені проступають освітлені блідою червінню обличчя – запитливі, наполохані новиною.

– А що тоді буде?

– Права всім дасть, волю… Тоді не встиг.

Майор затримав погляд на молодому чорновусому козакові. Той повертав голову то до одного сусіда, то до другого: по збентежених очах видно було, що якась думка навалом припливла до його мозку, він аж прижмурився, наче злякався, що вона виллється з очей і стане явною.

– Волю дасть? – запитав він згодом. – Цар? – І, помовчавши, міркував уголос: – А чому б і ні… Скільки років між людом бував, сьорбнув, напевно, нашого…

– Якби він бачив, а міг таке бачити, коли вже ходив по Русі, як розпинав поміщик мою матір за те, що сховала дочку, сестрицю мою, од наруги. На дверях, мов на хресті, розіп'яв і шмагав канчуками, а я, малий іще, скиглив від страху, сховавшись за скринею. Якщо він таке бачив, то, може, й…