Розділ «Частина перша»

«Сказав пророк Ісайя, – почав Павло свою річ із Біблії: – «Висипають із мішків золото, важать на вазі срібло, наймають золотаря, щоб вилив з того металу бога, б'ють поклони й припадають перед ним навколішки, і стоїть він, не здвигнеться зі свого місця, кричать до нього кричма, та він не чує». – По залі пробіг шелест, далі – гомін, Павло підвищив голос. – А ми таки кричимо: нема тепер на Україні жодного стану, якому б не обкроїли звичайні людські права. Нам пропонують нові закони. Як же ми можемо із вдоволенням їх прийняти, коли вони велять, щоб посполиті називали себе кріпаками. Ці закони у самій своїй суті беззаконні.

Павло бачив, як набрякали люттю обличчя купців, поміщиків і чиновників, він квапився сказати все, а гамір наростав; засовався на кріслі генерал-ад'ютант Розумовський, а з першого ряду свердлив промовця поглядом депутат з пов'язкою через одне око.

Любимський. Так, депутат від башкирів, татар і калмиків Потьомкін – вони його й справді обирали, Степане Івановичу? – кричав, що досить панькатися з хохлами.

Шешковський. Як ви розмовляєте? Отже, ви говорили таке: «Малоросійська колегія пропонує перевести козацтво до регулярних полків. Навіщо заводити нові порядки, противні нашим правам і звичаям?»

Любимський. До цього я ще додав: «Усякий народ повинен мати воїнів зі самих себе. А інакше – то вже схоже на те, якби от закликали вовків стерегти вівці».

Шешковський. Так, так… А потім ви продовжили свої крамольні думки в записці, яку ми виловили у спудеїв. Ось вона: «Брюховецький навів воєводів, що й донині відбирають у народу його працю, здобуту потом». І далі: «Якщо вся кров, пролита на землі, метиться на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня єдино за то, що шукав він свободи і кращого життя на власній землі й мав при тому задуми, усьому людству властиві». Або: «Таємна канцелярія уподібнилася інквізиції, в якій не приймають ні доказів, ні виправдань, ні свідчень, а тільки застосовують триразові тортури». І так далі. Я вам, голубе, обіцяю вчинити тортури чотириразові, якщо ви не признаєтеся, що це ваша записка. Кому ви її передали?

Репліка Потьомкіна офіційно дозволила зігнати промовця з трибуни. «Крамольники! – вигукували розлючені депутати. – Зрадники!»

Любимський склав аркуші своєї промови удвоє, зійшов по східцях до столу, за яким сиділи генерал-ад'ютант Комісії і секретарі, подав їх Розумовському. Кирило Григорович простягнув було руку, та враз відсмикнув її, наче опікся. Павло поклав аркуші на стіл і пішов аж у кінець зали, де сиділи малоросійські депутати.

Переляканий Полетика прошепотів на вухо Любимському: «Вертайся, небораче, до свого Страсбурга. Поки не пізно».

Любимський. Я зовсім не мав наміру відмовлятися від того, що зміст цієї записки ідентичний змістові промови, якої мені не дали до кінця виголосити. Я поклав її тоді на стіл генерал-ад'ютанта.

Шешковський. Ви хочете кинути тінь підозріння на графа Розумовського?

Любимський. За столом сиділо п'ять секретарів.

Шешковський. І між ними Новиков, до якого ви заходили перед своїм арештом.

Любимський. У протоколах Комісії точно записано час чергування секретарів і час виступу депутатів, можете перевірити. Новиков закінчив роботу, записавши виступ Якова Тарновського, депутата від Прилуцького полку. Виступи Григорія Полетики і мій він слухав біля виходу.

Шешковський. Добре. Тепер ви напишіть своєю рукою кілька фраз.

Павло тривожно глянув на начальника політичного розшуку, але взяв перо. Шешковський розкарячився над ним, мов павук над жертвою.

Любимський. Що писати?

Шешковський. А ось таке: «Славне лицарство Низове не має права повторити помилок, яких допустилося аж двічі за останніх сто років…» Пишіть, пишіть і не думайте кривити пером, я дивлюся двома очима. «Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна в його святій боротьбі з гнобителями, у критичний час відвернулося від отамана Війська Донського Кіндрата Булавіна…» Рівно, рівно руку! «Настає велика пора єднання Запорізького козацтва з військом Пугачева проти коронованих петербурзьких злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під'яремне бидло».

Любимський давно опустив на стіл перо, а Шешковський ще диктував, смакуючи перемогу.

«Перехопили…» – схилив Павло голову на руки, і тоді вперше дійняло його пекуче усвідомлення програної битви. Програної так, що й сліду не залишилося на полі.