Розділ «Частина перша»

– Ваше сіятельство, генеральний опис…

– Іди пріч! – прикрикнув Розумовський на розгубленого офіцера і, взявши під руку Григорія Андрійовича, майже силою заштовхав його до карети.

– Генеральний опис Малоросії, – пояснив Розумовський Полетиці, коли коні рушили. – Президент Малоросійської колегії Румянцев управляє краєм…

– Генеральний опис перед закріпаченням, – зітхнув Полетика. – То чи ж я не маю рації, коли хочу відстояти на Комісії права нашого національного шляхетства? Щоб хоч його не захомутали…

– Маєте рацію, – тихо відповів Розумовський. – Свій хоч скривиться.

І подумав про себе: «Упало й на Україну, як іній на руно… Ні, немає сенсу роздавати маєтки: опишуть… Краще вже подавати ялмужну, бо ще є з чого. А це теж дрібна користь».

…Любимський ще далекий був від цього світу, ще, може, й не вірив, що він ось тільки-но назавжди поєднав себе з людьми, від яких збирався було утекти, можливо, не відчував повноти щастя й тривоги, а вже вслухався у мову Кулябки й Полетики, а вони говорили й говорили, і врешті він, збагнувши суть їхньої мови, підняв руку, щоб спинити їх велеречивість.

– Я проїхав, панове, тисячі верст, кинувши студії щонайменше на рік, бо повірив, що для важливої справи потрібен тут. – Голос його був тихий, здивований. – А ви мені говорите про дрібну користь… Я, зрештою, не вірю ні в яку Комісію, нічого вона нам не дасть. У придворному театрі готується вистава, на якій має бути присутній Вольтер. І тільки. Але як він уже туди запрошений – символ європейського розуму і якоюсь мірою історик нашого краю, то голос наш повинен звучати не по-жебрацьки, а трубно, як це личить народові, що має свою історію… Не перебивайте, полковнику, бо ви думаєте зараз не про те, що скажуть про нас нащадки, і не про те, на чому вони будуть вчитися, розгорнувши сторінку історії епохи Кулябки, а про бочки зі скарбом Наливайка чи про щось тому подібне… Ви говорите, Григорію Андрійовичу, про випадковість республіканства на Україні і на ґвалт ратуєте за зрівняння у правах козацької старшини з російським дворянством. Я розумію: у вас чималий маєток біля Погару. Але що це дасть людям, яких комісіонери виганяють на опис?

– А що кому дасть ваш крик? – схопився роздратований Полетика. – Може, дасть він волю тим, що нині описані? Що ви пропонуєте de facto, крім фраз? Я ж бо гадаю, що український шляхтич…

– Лубенський замок українського шляхтича Вишневецького зруйнував Кривоніс, пане Полетика… Ви питаєте, чого я хочу de facto? Не дати зажиріти вам, панове старшини, не дати спокійно спати рабовласникам і не дати вмерти вірі людей, яких записано в рабство. Ви ж приготувалися до тюрми, де є гірші й кращі каземати, де є ще й вигідні тюремні посади.

Кулябка підвів обидві руки, як священик у царських вратах.

– Товариство, товариство! Хіба ми зійшлися сюди для сварок? Нам треба написати заперечення «Настанові» Малоросійської колегії і взяти його зі собою для прочитання на Комісії. А для цього потрібен час. Вам обом треба те заперечення написати, вам обом і їхати до Москви… Ой, гаряча ти голова, Павле! Я ж кликав тебе для допомоги. А тепер боюся, щоб через тебе та не запідозрили нас у лихих замислах…

Любимський холодно глянув на Кулябку.

– Кожен уряд, пане полковнику, що підозрює свій народ у лихих замислах, сам дає тому народові спосіб і знаряддя йти супроти такого уряду. І здається мені, він невдовзі піде… Ну, вибачте за гарячковість. Залишаймося кожен при своїй думці й берімося до спільної праці.

Розділ восьмий

Втома здолала, а сон не приходить. Хтось уперто, мов шашіль у червоточині, наполягає: «Тук-тук, розчинися у вічній темряві, тук-тук, розчинися у темряві»; хтось могильно-холодним дотиком торкається рамена й спокусливо нашіптує-вмовляє: «Ходи, ходи, ходи», і заспокоює, і втихомирює душу цей звабливий шепіт.

Павло слухає й погоджується, тільки ще не знає, як це зробити, а втім, є найкращий спосіб – голодом, бо чогось кращого тут годі придумати; тож усе вирішено – без страху і докорів сумління.

Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до самих очей, і діймає Павла таке відчуття, ніби він фізично більше не існує, а живуть лише його думки, і аж моторошно стає від наївного помислу: певно, так почуваються душі в загробних царствах – думають, знають, розуміють довколишнє, а вдіяти не можуть нічого, бо ж безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або радіти за них і ще робити припущення, що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто, було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?

У казематній чорноті в'їдливі сумніви діймають душу колодника.

«Я пішов на те, на що не мислив іти, й опинився тут. А могло бути інакше. Я ж грав колись на сцені Києво-Могилянської академії роль розкаяного бунтаря. Можна було так лицедійствувати й далі – у житті. Це найкраща роль для лицедійства. З морально впокорених бунтарів державці вдоволені, й хоча не поважають їх, зате тримають у почестях і на видноті. Для прикладу невпокореним. Це досить вигідно: збунтуватися, а потім розкаятися. І справді, чому я над цим досі не замислювався? Той, хто хоче вигідно жити, – так жити, щоб нічого-нічого не бракувало, крім совісті, хай спочатку стане бунтарем, неофітом, сердитим протестантом, але хай нічого не робить таємно, щоб бува завчасу не потрапив поза суспільство, бо тоді впокорять фізично. Отже, виявляй, де тільки можеш, своє протестантство, лише лояльно, – і тебе не зачеплять, а приглядатися будуть усі. Станеш популярним, невдоволена частина суспільства назве тебе своїм кумиром, а владці – неблагонадійним. Отак і ходи поміж людьми в терновому вінку, аж поки не побачиш, що гра доходить до краю. А тоді якнайскоріше оголоси прилюдно, що ти заблудився, поший у дурні тих, які тобі повірили, і стань для них прикладом тверезості. Тоді матимеш усе: посади, за які люди правовірні, але не наділені від Бога хитрістю, тяжко працюють увесь вік і здебільшого домогтися їх не можуть, багатство і навіть прихильність поміркованих. Усе, крім сумління.