Розділ двадцять перший

Коли патріаршество Никона скінчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усі подумали, що реформація уже скінчилася. Одначе цар і новий патріарх повеліли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московській державі велася тяжка – кнутом і Сибіром – боротьба із розкольниками та єретиками.

– А як же київські вчені мужі з ієромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? – запитав Сірко, котрий сидів біля вікна й слухав неквапливу оповідь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповідає не так, він підхоплювався, починав дзигоріти, вимахував руками й навіть намагався промовляти за патріарха та царя, обоє вони в нього бігали й кричали, і запорожці, які не любили поспіху, щоразу зупиняли Пелеха: «Не січи. Хіба ж ото таки цар дринзає, як п’яний дячок, і дулі суче! Кажи ти, Максиме!» – «А суче, суче!» – Пелех.

– Не впала на них немилість. Живуть, як за Никона жили, – погладжував вуса Щербак і похитував великою головою. – Ще й нових стовпів ученості з Києва до Москви кільканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало і в царському теремі теж, не ті тепер звичаї при московському дворі. Й там занепадає багато чого старого, – зітхнув літній козак. – Наших грамотіїв у тім провина немала.

Бачено – в Преображенському селі воздвигли комедійні хоромини і грають-показують блазнів. Як у нас на Подолі.

– Й зовсім не блазнів, – підхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно, ті комедії вельми сподобалися. Він заходився показувати, як грали лицедії «Блудного сина», надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькі очиці захоплено блищали, по пиці розповзалась масна, хитренька посмішка, й він справді був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодія. Козаки реготали, й Сірко реготав теж. І просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тоді витер у куточках очей сльози, що набігли од сміху, сказав замислено:

– Шабля проти шаблі, хрест проти хреста. Нема спокою людині на землі, не вміє вона жити в мирі. І блудних синів теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натішиться, а тоді вертається і вимагає телицю.

Далі отаман майже не слухав послів, думав своє. Трохи перегодя мовив:

– Бачу, приймали вас по чину.

– Гріх скаржитися, – підтвердили посли.

– Пригощали нас там добре, – казав Пелех. – Як випили на потуху, ледве в сани повлазили… Ласі стрільці до цього зілля, незгірш, як наші голоколінчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тоді вогні пускають, фейєрверками звані. Багато спалюють пороху…

– …А скрізь по лісових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть і мають з того таляри загранишні… – вів свою лінію Щербак. – Якби в нас був ліс, і ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту…

Сірко хитнув головою, а сам думав уже про інше посольство. Про власну мандрівку на Правобережжя. Якою буде його стріча з правобережним гетьманом? І що про те скажуть тут, на Січі? На тій його путі чинила кошовому помітки старшина й все товариство. Либонь, і самому той замір не раз лягав тяжким сумнівом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя із правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися січовики з Дорошенковим приятелюванням із турчином та татарином, з тим, що він двигав їх на християнські землі. Надто ж перейнялися ворожістю до нього після погрому в Ладижині. Тоді Січ послала Дорошенкові листа, в якому називала його поганином і запеклим своїм ворогом. Зіштовхнулися запорожці з дорошенківцями під Смілою і Жаботином, дзвякнули шаблі, потекла крівця. Християнська крівця через поганина і його приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнішими клятвами, що під Ладижин і Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив він лиха Ладижину й запорожцям, але якщо ті мають його за адверсора, то й він матиме їх за недругів довіку.

Сірко й сам горів гнівом на Дорошенка. Скільки злих слів сказав йому в думках, скільки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвід підказував інше: вогнем вогню не погасити. Біля міжусобного багаття тепло тільки ворогам. Й тоді зціплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнів. Важко йому було: почував, як щось перевертається всередині, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увійти в Дорошенкові покої, сідати за його стіл, розмовляти з ним. Але не милості шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра – не собі, просити миру – теж не собі, шукати порозуміння між двома вершителями людських доль на двох дніпрових берегах, котрі щодень віддаляються один від одного й уже можуть ніколи не зійтися. А розійдуться дніпрові береги, то й Дніпро увійде в землю!

Його лякала та стріча; якщо й цього разу піде врозруб, доконечно змаліє надія на оборону краю, на іриденту – на те, що колись рідна земля та стане вільною, – на все те, чим жив і задля чого стільки років не випускав з рук шаблі. Знав: перетрактації будуть важкі. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Буває, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володіють собою. Він і сам не може пригасити у своєму серці гніву проти Самойловича. Сибірські морози остудили його, а надмухав їх туди гетьман-попович. Але що ж діяти? Якщо не втихне братовбивча війна, Україна стече кров’ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь іншому, щоб відмовився від неї зовсім. У тих своїх майбутніх перетрактаціях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирість і нехитрість, якими не раз обеззброював супротивників.

Вимислюючи собі мандрівку в Чигирин, виповів свої заміри та сумніви Флору Минаєву. Яко чоловіку сторонньому і хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в життєвих кручіях. Це вже вдруге Минаєв на Січі, позаминулого літа він теж ходив з запорожцями на Крим. А ще раніше ходив Флор зі Степаном Разіним. Обмітав з чобіт пилюку шовками, здобутими в Персії, пив густі вина з боярських льохів, обіймав купецьких дочок, клявся Стеньці на вічну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й одхитнувся од нього, він тільки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавиці на дні, якою й похлинувся поблизу московського Кремля. Коли схопили Разіна, Флор уже давно був на другому березі, і Стенька пішов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Минаєв не продав Разіна, він наперед побачив, що той заварив пиво надто круто і воно перегіркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не відав до кінця, хто й де його питиме. Минаєв не раз важив своїм життям і в ім’я товариства, і в ім’я отамана, а тоді враз видалося воно йому дорогим, а інше пиво смачнішим. Нині втішався своєю розважливістю і мудрістю. Та й просто перемінився відтоді. Став іншим навіть з вигляду: поважчав, покруглішав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим і нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на військовому крузі. І, мабуть, тільки сам і знав, що в його жилах ще й досі бродить дещиця того пива, яке пив із Стенькою, і що гарячий Разінів погляд випалив у душі дві дірки навічно. Й студять у ті дірки холодні вітри, й тоді стає Минаєву незатишно та холодно, і смокче тоді серце думка, й гойдається за спиною невидима тінь. Немов у спокуту, першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руці миготить, як у давні, колишні часи, й хміль гарячить голову, і йому самому здається, що він кудись поривається, до чогось дотикається, прилучається до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже ніколи до того не прилучатися.

Минаєв умів утішатися життям. Часом на самоті переймався гарячою радістю, що Стеньчині кості вже давно рознесли круки, і брата його, і всіх інших разінців, а він живе й п’є меди, гуляє на банкеті життя, і гулятиме ще довго, й зазнав інших утіх – є в нього жінка та діти, й поважають його на Дону, обирали військовим отаманом і скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв і тут. Радість не раз поймала його в церкві, коли починали проклинати царевих ворогів, а найперше боговідступника Стеньку, але й страх тоді струшував ним, і він гаряче хрестився та благословляв у думці ту ніч, у яку втік від крамольного отамана. Але бували ночі, коли Разін приходив до нього уві сні. З роками те траплялося все рідше. Разін одпливав на чорному прузі далі й далі, промовляв тихіше й тихіше, тільки погляд його світився, як і колись, – гаряче, скажено, й тоді Минаєву ставало особливо моторошно й гірко. Разін забрав з собою часточку якоїсь його сили й віри – і ще щось, на що Стенька так і не вказав йому, і, може, й не міг вказати, але сам жив тим, та так і забрав із собою на той світ. А може, воно – найбільша сила на землі. Може, тільки ним і повинна жити людина. Отією вільністю душі, вітром свободи, лише без крові й насильства, і знову ж ще чимось, чому Минаєв не міг знайти визначення. Він недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невідоме, яре, і було воно ясне, очищене, тільки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сірко просто знає якісь заповітні слова, і якби він виказав їх, Флор по-іншому подивився б на світ і на себе самого. Кошовий отаман – мудрий і мовби націлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрію, на якусь мету. Проте він не виказує ані тої печалі, ані тої мрії. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу і надто багато нещастя чигало попереду.

Минаєв учився в кошового отамана військової науки й науки жити з людьми. В цьому останньому Сірко був багато в чому не схожий на Разіна. Послухає думки кожного, не образить нікого, хоч і не дасть попуску, й покарає, але покарає тільки винуватого. За невинного сам підставить голову. Немає біля нього лестивців, немає нашіптувачів, немає й пасинків. І тільки тоді, коли його доведуть до киплячки, тільки в буйному хмелі вловлює Флор у ньому щось таке, що раніше не раз спостерігав у Стеньці. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятість. Минаєв пам’ятав і боявся її. Й тоді радив іншим не йти насупроти отамана. А ще подібний Сірко до Разіна у веселощах. Нестримний, рвійний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тінь і він ніби кудись відлетить.

Сірко й собі виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цікава була для нього ця людина, цікава й сама по собі, а надто тим, що Флор знав Разіна. Він і досі не міг відгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребінь і що привело до згуби. Флор Минаєв, коли його запитували про Стеньку Разіна, розповідав про їхній похід у Персію, про «заваруху на Дону» і про все інше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сіркові запитання: яким був сам Разін, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба і на чому обірвалася. Тільки раз, коли кошовий надто допік його, сказав:

– Вогнем горіла Стеньчина душа. – А потім помовчав і додав: – І голова – теж.

Й не відгадати – осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше – схвалював, за друге – осуджував.