Розділ «Полювання на диявола »

Таким тільки дай із людини позбиткуватися. Не люблю я таких, їй-бо, не люблю. І часу в мене не було, то вдарив. Мого удару кулаком у перенісся пристав, вочевидь, не очікував і лантухом звалився на землю. Мабуть, і не чув про бокс, зайняття таке шляхетне, якими англійські інженери на Михайлівській гірці по вихідних займалися. Я якось проходив, зацікавився, попросився навчити. Спочатку важко було, побили на синю сливку та сміялися ті англійці. А я терпів та вчився, і потім вже бив їх сам. Так міг прикластися, що яка б людина не міцна була, а впаде і ні мур-мур.

— Якби я на поліцейського був схожий, тоді гріш мені ціна була б у базарний день, сидів би таким, як ти дурнем у якомусь глухому закутку. Просив же, як людину тебе, допоможи, — кажу приставу.

Потім витяг у нього з кобури револьвера і запхав собі до кишені.

— Коли буде поїзд на Київ? — питаю залізничника.

Станційний наглядач зблід, сидить, наче йому обличчя сметаною помазали. Тремтить, перелякався.

— З першого разу питання не розуміємо? — трохи дратуюся я.

— За дві години харківський пасажирський! — доповідає залізничник. — А товарняк ось-ось вже буде, тільки не зупиняється він у нас.

— Зупиниться, голубе, зупиниться. Тобі наш государ любий саме для таких оказій семафор довірив, — кажу я і револьвером для переконливості помахую. Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово.

Залізничник затрусився весь, на ствол дивиться.

— Це злочин, кримінальний — втручання у роботу залізниці, — каже пошепки, а сам очей із револьвера не відводить.

— Не переймайся, чоловіче, то моя морока. І свідок он твій лежить, вже до тями прийшов. Підтвердить потім, що я тобі зброєю погрожував. Зупиняй, голубе, поїзд.

Все пішло, наче по маслу. Потяг зупинили, я у паровоз заскочив і поїхав до Києва.

Під містом вже попросив машиніста збавити хід і зістрибнув перед Сортувальною, бо ж напевно чекали на вокзалі мене. Знайшов візника і подався одразу до квартири лікаря. Порожня вона була, навіть не зачинена. Обнишпорив усе. Шухляди порожні, шафи теж. У попільничці кілька недопалків дешевих папірос і хрусткий чорний попіл від якихось спалених паперів. Нічого… А подушка в прихожій лежала, в кутку біля вішака. Ось із чого він горб собі робив. Горб же фальшивий був, він ту подушку під плечі намощував, артист чортів. Напевно, одразу за нами і втік душогуб. Стах, царство йому небесне, молодцем був, виявив небезпечного гостя. А той просто перевіряв місцевих есерів, чи немає за ними стеження. Обережний і розумний, гад. Обвів круг пальця нас усіх, як дітей малих і, напевно, вже встиг із міста чкурнути. Якщо так, то зараз вже австрійський кордон перетинає.

Я подався до власника будинку. Той був не вельми привітним, бо вже спав, та мені не до китайських церемоній було. Втім, нічого особливого я від нього не дізнався. Два дні тому якась дамочка зняла квартиру на прізвище Дуліна Івана Миколайовича, заплатила за тиждень вперед. Приваблива чорнявка, вбрана добре, не з бідних. Пожилець на наступний день з’явився. Як положено, паспорт пред’явив, нічим підозрілим не займався, вів себе тихо, горілки не пив, іншим мешканцям дому не заважав, візитів до нього не було.

Не густо наловив, паспортів у такого закордонного фрукта може бути ціла купа. Одне що є — в обличчя його знаю. Тут нарешті сяйнуло мені — серед заарештованих немає жодної дамочки. І взагалі — дивний якийсь цей гурток. Ніхто з них раніше не притягувався, всі чисті, молодняк шмаркатий із інтелігентів, переважно побазікати збиралися про лиху долю простого народу, ми таких зазвичай і не чіпаємо без потреби, часу шкода. Чим вони цього смаленого вовка могли зацікавити? На допитах сипалися один за одним, як стиглі груші в серпні, але про цю чорняву дамочку ніхто не прохопився. Тоді виходить, що вона не їхня, і є ще одна добре законспірована група, про яку ми нічого не знаємо. Бо з якого доброго дива буде справжній досвідчений бойовик із такими шмаркачами на справу йти? Тоді він їх як телят на заріз нам залишив, той гурток — машкара, не більше. А наші й поліція зараз із ніг збиваються, горбатого ловлять. Та не поїхав він, нутром чую — лишився в місті й планує щось серйозне, тільки із справжніми досвідченими бойовиками, допоки ми ганяємося за привидом неіснуючим.

На планування більш-менш значної акції їм не менше трьох-чотирьох днів треба, а той фальшивий доктор і є організатором. Нічого, любий, я тобі світ як рукавичку зроблю. Глянув на годинника. Ще є час, трактири о першій зачиняються.

Трактир Шльоми Гусинського на Солом’янці був місцем непривітним і навіть небезпечним для простого обивателя. Та й поліція сюди навідувалася не так щоб часто, бо публіка тут збиралася вкрай сумнівна, а кому хочеться ножакою у живіт заробити, за мізерне жалування дітей своїх сиротами лишити?

Трактир мав вже скоро зачинятися, на брудних столах лежало мордами кілька відвідувачів, в кутку допивала пляшку компанія щипачів. Я підійшов до полового:

— Мішка Бритва у себе?

— А тобі що до того? — сердито запитав той. Чим дрібніший клоп, тим більше гонору. З таким балакати треба грізно, щоб гонор той обламати. Схопив його за комір сорочки та стволом револьверним вперся під щелепу.