Розділ «Полювання на диявола »

Не п’ю. Зараз мені горілка тільки на зле буде. Згадую Стаха на ліжку в того лікаря. Мертвий, із сорочкою задертою. Ті два поранення. Одне не страшне, у руку, а інше у груди, в серце.

Стогну.

— Дайте покурити, — кажу хлопцям. Дають мені цигарку. Я до дверей вагону підійшов, відчинив трохи, а двоє хлопців за мною. Бояться, мабуть, щоб не виплигнув. Браунінг штабс-капітан Мельников особисто забрав, наказав пильнувати за мною.

— Та відійдіть, дурні, у мене он конверти з грошима для батьків Євстахія. Що ж я з ними стрибатиму, чи що? — кажу їм докірливо. Відходять.

Викурюю цигарку за три затяжки. І чомусь згадую, що лікар у черевиках був. Зашнурованих. Це така філерська звичка — запам’ятовувати все, що бачиш. Раз подивишся на людину — і пам’ятаєш усе. Так само пам’ятаю, як і Євстахій лежав. На ліжку, голова відкинута, бо подушки не було. Обличчя скривлене, сорочка задерта. Такий вже нещасний, такий бідолашний — скривився, ніби дитина мала, що заплакати хоче.

— Дайте ще цигарку, — прошу, щоб хоч тютюном ті спогади притлумити.

Далі палю, димом гірким давлюся. Мені б треба думати, як вбивцю шукати, та не думається щось. Все той вечір у голові крутиться. Вже тисячу разів я його обміркував, а знов і знов у голові те саме крутиться, ніби пропустив щось, чогось недобачив. Наче знущання…

Тут мені аж горлянку стис здогад страшний. Лікар той розповідав, що спав, почув постріли і вибіг із ліхтарем на двір. Я залишив на нього Стаха, побіг за вбивцею, стрибнув із паркану, покотився, кілька хвилин браунінг шукав, ще кілька хвилин бігав у темряві, сподівався таки знайти вбивцю, а потім повернувся. Не більше десяти хвилин пройшло, а коли повернувся, то лікар у зашнурованих черевиках був! У кальсонах і зашнурованих черевиках! Хіба не дивно? Коли встиг? Не тоді ж, коли постріли почув? А потім коли? Я ж йому Євстахія залишив, він його заніс до хати, поклав на ліжко, задер сорочку, почав рани обробляти. Не міг же він все те облишити та сісти черевики взувати! І потім, коли я вже прийшов, він же стояв і плакав! Ну не може ж людина біля вмираючого черевики взувати, а потім плакати! Тоді як? Як так вийшло, що черевики у нього були зашнуровані?

Заболіла в мене голова. Скривився я, і така прикра думка прийшла, що я вбивцю випустив, а тепер присікався до того лікаря. Ловлю себе на тому, що сам із собою вголос говорити почав.

— Іване Карповичу… — бачать мої хвилювання хлопці.

— Мовчати! — гримаю на них, бо десь же поблизу хвіст потрібної думки, тільки не злякати, схопити її.

Ще раз згадую. Ну точно ж черевики зашнуровані були! Тоді, у хаті, коли лікар рани показував на вже мертвому Стахові. Закриваю очі й бачу все як на долоні. Ну точно ж так! У черевиках! А ще ось що дивно — ліжко, на якому Стах лежав, застелене було. А це як? Що, перед тим, як на вулицю бігти, то він застелив ліжко? Чи потім, коли пораненого Євстахія заніс? Ну не міг же! А заслане ліжко було! Це ж точно! Сам же бачив! Дихаю часто, хапаюся за лівий бік. Ось там, де серце, там, де куля пройшла, яка вбила Євстахія! Стогну, стискаю пальцями двері вагону, аж нігті побіліли. У щілину свіжий вечірній вітерець задуває.

А ще ж подушка? Чому подушки не було на ліжку? Куди вона поділася? Наче ж пораненим завжди подушку під голову підкладають, а тут ні? Він лікар же, знати це повинен! Мішаються думки у голові, бігають, як мишва перелякана, а потім раз — і зупинилися! І стало мені все зрозуміло! Так ясно, наче білий день! І заволав я! Як звір поранений заволав, бо поранили мене у саме серце, пошили в дурні мене, Івана Підіпригору! Через дурість власноруч Стаха безпомічного вбивці полишив…

— Іване Карповичу! — лякаються хлопці.

— Сокира є? — питаю.

— Навіщо вам? — лякаються вони ще більше.

— Треба! Є сокира? — аж рикаю на них.

— Немає сокири. Може, ніж підійде?

Дають мені ніж, яким закуску різали. Перелякані такі. Я з ножем кидаюся до труни.

— Ви що робите? — кричать мені.