Розділ «Полювання на диявола »

— Куди? — аж закричав я.

— Он туди, через паркан плигнув! — показує на кінець двору.

— За пораненим подивися! — кричу. Полишив я Стаха і побіг. З такою люттю у серці, що на тисячу шматків хотів розірвати негідника. Лють та застила мені всі очі, забув я, що холодне серце повинно бути, думати треба перед тим, як діяти. Стрибнув через паркан, а за ним яр виявився, та глибокий, як упаду, як покочуся, наче м’яч! І браунінг мій із руки випав. Те падіння сам собі не можу вибачити! Досвідчений же філер, міг би і передбачити, що за парканом не подушки наслано. Але охопила мене лють, забила памороки, збила з шляху. Спочатку котився ледь не донизу, потім нагору дерся, шукав зброю, знайшов, але час було втрачено. Ще побігав трохи, та нікого навколо. Повернувся у двір. Там уже людей повно, городовий прибіг.

— Де поранений? — питаю.

— Там, у лікаря.

Провели мене. Той чоловік, що з ліхтарем вийшов, лікарем виявився. Намагався Стаху кров зупинити.

— Але одна куля ось прямо у серце, — показує на мертвого вже Стаха. Задер йому сорочку і показує. — Без шансів, — зітхає.

— Та наче ж збоку! — кажу я. — Наче ж не повинна була зачепити серце куля!

— У кожного внутрішні органи по-своєму розташовані. Іншому б це просте поранення, а тут смерть, — говорить це, а у самого аж голос затремтів. Витирає сльози з очей. Мені дає хусточку. Бо я теж плачу. Дивлюся на Євстахія і плачу. Він же мені як молодший брат був! І ось не вберіг!

Так мені погано зробилося, хоч вий. Вийшов я з будинку, пішов до найближчого трактиру і напився горілки з горя. Вночі заарештували есерів, але вони казали, що ні про якого горбаня не знають. Вже і так їх і сяк, але стояли на своєму. І по картотеках ніяких горбатих серед революціонерів не було. Виходило так, що скоріше за все зачепили ми випадково кримінальника якогось. Той злякався і стріляти почав, убив Євстахія.

А мені тепер ось випало труну батькам його везти, під Лубни. Я ж і його батьків знав! Після візиту государя-імператора до Києва, коли два місяці працювали ми і вдень, і вночі, дали нам відпустку на тиждень та премію. І Стах запросив у гості до батьків. Віддячити хотів мені. Батьки в нього були бідні, але тепер ось син допомагав, то й хату нову поставили, корову купили, зажили більш-менш по-людськи. Зустрічали нас гостинно, напували, годували, ледь не руки мені цілували, бо ж Євстахій розповів їм, наче я його благодійник. Мені аж ніяково було перед ними. Аж ось тепер везу їм сина. У труні.

Заклекотав я весь.

— Іване Карповичу, та не побивайтеся ви так, — кажуть мені.

А як же тут не побиватися, коли я винуватим себе почуваю! Як мені в очі батькам Євстахія дивитися, коли через мене він загинув? Спочатку я у двір не пішов, а його послав, потім ще не наздогнав вбивцю! Замість того, щоб переслідувати, браунінг у кущах шукав, немов інститутка якась неуважна!

Гилю себе кулаком по голові.

— Іване Карповичу… — намагаються мене заспокоїти, але тільки дратують.

— Мовчати! — рикаю я.

А сам згадую, як тримав Євстахія на руках, а він хрипів мені на вухо. Сказати щось хотів. Мабуть, щоб не кидав його. Страшно людині самій вмирати. Тварина — та ховається перед смертю від усіх, намагається вмерти на самоті, а ось людині потрібно, щоб поруч хтось був, провів до воріт на той світ. Я б Стаха не покинув, але ж лікар той мені дав шанс наздогнати, навіть вказав, куди вбивця побіг! А я!

Знову б’ю себе у голову. Так мені погано, що вже і про кулю у скроню думав. Як уявлю, що доведеться батькам Євстахія у очі дивитися, так мене наче ножем ріже!

— Випийте, може, Іване Карповичу.