Розділ «Полювання на диявола »

— Що треба! — всадив ніж під кришку, цвяхи забиті ледь-ледь, щоб же батьки могли попрощатися. Скинув кришку з труни.

— Іване Карповичу! — підхопилися хлопці, тремтять усі. Мабуть, думають, що збожеволів я через розмови, що боягузом і негідником виявився Підіпригора. Сам у кущі, а хлопця під кулі послав. Чув я і таке, бісився, але стримувався.

Та зараз не до тих думок. Дивлюся на Стаха. Білий він, аж посірів. Одягнений у жандармський мундир блакитний, комірець до підборіддя застебнутий. Я розстібаю, пальці тремтять, серце гепає.

— Іване Карповичу! Зупиніться! — благають мене хлопці.

Ні, братці, вже не зупиниш Івана Підіпригору, ой не зупиниш! Бо побачив я те, що й думав!

— Ось конверти, передайте батькам, із похороном самі справляйтеся! — кинув конверти їм у ноги, а сам до дверей.

— Іван Карповичу, стійте!

Ні, й так я вже настоявся дурнем! Тепер треба бігти, щоб встигнути, щоб наздогнати! Стрибнув на ходу з потяга, покотився з насипу, підхопився і побіг у зворотному напрямку. Наче станцію нещодавно проїздили, то до неї.

Біг і реготав страшно, ніби божевільний. І ножем махав, який із собою прихопив. Не там же серце! Куля таки повз пройшла. Але життя Стахове на ниточці тонкій висіло, як свічка на протязі мерехтіло. Дмухнути — й усе, погасло. Він і погасив. Лікар клятий!

Ось нарешті й станція, маленька, в глушині. Тут не всі потяги зупиняються, швидкі так пролітають і хід не стишують. Богу дякувати, ще віконце світиться. Я влетів до будинку. Вочевидь, ніхто із присутніх мене не очікував — станційний наглядач із місцевим поліцейським приставом мирно випивали чарку і при моїй появі їх заціпило.

— Мені необхідно терміново потрапити до Києва, справа державної ваги!

Пристав поклав надкушеного огірка на стіл і обережно поставив налиту чарку.

— Ти, голубе, не спіши, зараз ми все вияснимо, що то за справа, чому ти з ножем по ночах бігаєш… Чи то не ти, бува, зарізав тиждень тому купця Федора Спиридонова? З ярмарки він вночі повертався, а ти його взяв і зарізав, гроші забрав і крам недопроданий — три сувої білого ситцю в квітку…

— Якого, до дідька, купця в квітку, я з охоронного відділення, філер Підіпригора! Телеграфуйте штабс-капітану Мельникову, терміново!

— А ти, голубе, ножика спершу поклади, документ пред’яви. І не знаю я ніякого штабс-капітана Мельникова, — усміхається пристав недобре і до кобури лізе.

Еге ж, кепські справи. Вони ж мене тиждень тут можуть протримати, я ж посвідки не взяв із собою, на похорон їхав. У нас, у Києві, фараони не дуже кмітливі, а у цій глушині взагалі барани. Як не лютую я, але розумію, що не можна зараз по серцю вчиняти, бо нароблю справ.

— Ви не хвилюйтеся, ваше благородь, — кажу так заспокійливо, бо і сам розумію, що виглядаю серед ночі дивно, забіганий та з ножем.

— Ось ножичка кладу обережно, не душогуб я ніякий, а теж із поліції, документ, мабуть, випав, коли з поїзда стрибав. Виявіть сприяння, бо впізнав небезпечного державного злочинця, він одного з наших вбив, треба негайно доповісти начальству, — кажу я, але дивлюся, усміхається далі той пристав, паскуда. Ні, бачу не звариш каші з цим дурнем, їй-бо, не звариш. Треба викручуватися якось, бо до цього аби на третій день дійшло, а мені чекати стільки не можна.

Тут підводиться пристав і до мене йде.

— Не надуриш ти мене, голубе, не схожий ти на поліцейського, а тим більш на жандарма. Я тебе затримую до з’ясування особи.