Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

Запалив Воронько папіроску.

— Знаєш, Іване Карповичу, як Мельников у мене цю справу забрав — я перехрестився нишком. Погана то справа.

— Чому погана? — питаю, наче здивовано, а сам анітрохи не дивуюся, бо й сам знаю, що гнила якась справа.

Глянув на мене Воронько серйозно.

— Як Мельников на ній в’язи скрутить — мені того пихатого панича не шкода, а ти, Іване Карповичу, шануйся. Погана це справа. Чому — не знаю, але маю таке відчуття. А відчуття у нашому ремеслі річ важлива.

— Це точно, — погоджуюся. — Слухайте, Микито Гурійовичу, от ви в поліції давно служите. Може, десь бачили ось таке? — і показую йому ножа, якого нічний гість залишив. Воронько узяв, покрутив у руках, заточку пальцем перевірив. Потім побачив вісімку та хрест на колодці й побілів. Сахнувся він того ножа, ніби отруйного гада, і швидко під руку мені засунув, щоб ніхто не побачив. Мовчить, озирається. Якби хто сказав, що Воронько якогось там ножа злякався, то не повірив би. Озброєних душогубів не раз сам-один арештовував, а минулого року про нього всі місцеві газети писали — злодії вбили хазяїна і дім підпалили. А там діти малолітні лишилися. Двох вже непритомних дітлахів виніс пристав Воронько з палаючого будинку! Одразу за ним вже дах обвалився. Обгорів тоді він та диму наковтався — дивом живий лишився. Вогню людина не боїться, а ножа якогось злякався. Чи не дивина?

— Де це ти узяв, Ваню? — питає Воронько і голос у нього зробився чужим, переляканим, наче не бравий пристав то говорить, гроза злочинності, а якийсь дрібний шахрай під слідством.

— Подарували на іменини, — кажу.

— Подарували? — перепитує з підозрою.

— Та хотів мене почастувати цим ножем один добродій, але не його тоді взяла, однак затримати не вдалося. Тільки ножик лишився. Ніж як ніж, тільки от ніколи я таких раніше не бачив. Оце з хрестом і вісімкою. Може, ви щось знаєте?

— Не знаю, Ваню, нічого не знаю і знати не хочу! Все, бувай здоровий, — Воронько схопив кашкета і в двері, ніби за ним чорти женуться.

Ось тут мені не по собі стало. Куди ж ти вліз, Іване Карповичу, що аж самого пристава Воронька від того дрижаки беруть? Може, воно б краще і не пхатися, що, мені більше від усіх треба? Але ж є в моїй натурі таке — як за щось візьмуся, то вже не можу покинути. Як ото буває задирку зробиш біля нігтя і сіпаєш її, сіпаєш, вже і боляче, а дереш, поки не відірвеш. Погано це, треба міру знати. Але як тут зупинишся, коли ж цікаво, що так пристава Воронька налякало у тому ножику!

Взяв я ще стопку горілки, аж тут Воронько повернувся, присів поруч і каже тихо.

— Слухай, Іване Карповичу. Повернувся, бо останньою падлюкою себе відчув. Мушу тобі це розповісти, а там — роби собі, як знаєш. Це сім років тому було. З Лаври вкрали оклади золоті, ікони, чаші, хрести, книги старовинні. Злодіїв ми швидко узяли, бо дурні вони були, почали по кабаках грубими грошима сипати та усіх шльондр шампанським поїти, тож нам про них швидко донесли. Зальотні то були, двоє з Ростова, двоє з Одеси, ще один аж із Тифлісу. Але встигли лиходії збути крадене. Ми не миндальничали з ними, тиснули як слід, але ті кажуть, що не знають справжнього покупця, бо його жодного разу не бачили — спілкувалися тільки через комісіонщика. Цей фрукт був персоною нам відомою, однак відразу по тому як розрахувався зі злодіями, щез без сліду. Підозрювали ми одного купця. Донесли, що нібито з ним той зниклий комісіонщик зустрічався. Та й купець цей сектантом виявився, зі скопців. Але доказів катма, а без доказів нічого йому не зробиш. Та хтось зробив. Бо на другий день убили купця разом із трьома його слугами. Не просто вбили, а ножем, як курей перерізали і навіть грошей не взяли, хоч їх там чимало було — кілька тисяч в асигнаціях. Але так виходить, що забрали щось важливе, бо покоївка казала, що з коридору щез великий кошик, куди брудний одяг складали. Опитали ми свідків і хтось згадав, що бачив, як двоє монахів щось вантажили на віз — начебто той самий кошик. Почали візника шукати. Коли я згадав, як днем раніше одному кишеньковому злодію очі вирізали. Він розповідав, що хотів обікрасти монаха, запхав руку йому під рясу, думав хрест вкрасти чи гаманець. А під рясою виявилася кобура зі зброєю і ланцюги залізні на голе тіло намотані.

— Ланцюги? — перепитую я і згадую, що як ото борсалися ми з нічним гостем, так щось я таке відчував на його тілі дивне. Бува, не ті ж самі ланцюги?

— Ланцюги! Я б і не повірив, бо злодіям не можна вірити. Тільки ж його осліпив той монах. Вихопив ножа і прямо по очах різонув. Злодій закричав, люди збіглися, а нікого поруч немає. Це біля Арсеналу було. Поїхав я туди, розпитав місцевих. Сказали, що неподалік двоє якихось монахів кімнату винаймають у дохідному будинку. Я туди, постукав у двері. Коли чую, наче шибка вікна вдарилася. Знову постукав, тримаю револьвер напоготові. Не відчиняють. Я двері плечем виламав, а в кімнаті пусто. Тільки мотузка з вікна. Я до вікна, бачу, що двоє монахів вже візника зупинили і їдуть, а на колінах тримають валізу велику. Я б стріляв услід, але там перехожих багато було. Збіг вниз, підняв візників, щоб товариша свого швидко знайшли, а сам тим часом оглянув кімнату. Нічого цікавого не знайшов, тільки ніж на підвіконні. Ось такий самий, як ти показуєш, з вісімкою і хрестом. Я тоді його навіть не роздивився, бо знайшли того візника і він розповів, що на вокзал повіз ченців. Там вони сіли на перший же потяг. Він до Харкова йшов. Я швиденько телеграму дав, щоб лінійна поліція арештувала їх. Попередив, що озброєні й небезпечні. Коли викликає мене сам обер-поліцмейстер.

— Сам? — дивуюся я, бо ж то велике цабе і щоб викликав когось із молодших офіцерів? Йому за посадою полковниками поганяти покладено!

— Сам! Прийшов я, а він наче собака злий, аж гарчить і слиною бризкає. «Уволю!», — кричить, — «До Сибіру підеш, мерзотнику!» Наказав мені справу закрити, про монахів забути, наче їх і не було, а ніж віддати.

— А звідки про ножа знав поліцмейстер?

— А здогадайся! Я нікому про нього не казав.