Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

— Доброго дня, Іване Карповичу! — простягнув мені руку пристав Воронько. — Якого дідька тобі тут треба, Мельников?

До поліцейського пристава Воронько дослужився із простих урядників, горбом своїм посаду здобув і недолюблював благородних, яким кар’єра сама до ніг падала.

— Ця справа надто серйозна для вас, тому переходить у нашу підслідність, — каже Мельников гонорово. Їх благородіє Воронька теж не люблять, вважають мужиком репаним, негідним офіцерського звання.

А ось мене Воронько, після одного випадку поважає і навіть тихцем пропонував перейти до нього. А що? Підлеглих не гнобить, хороший сищик, та й до офіцера в поліції можна дослужитися, що він сповна і довів. Та що з того, як у них жалування менше? Жалування менше, але коли у поліції на одне жалування жили? Вони ж не з бунтівниками справу мають, а зі всілякими охочими допомогти служителям закону.

— Звольте, з превеликим задоволенням поступаюся, — сміється Воронько. — Хоч вряди-годи чимось корисним займешся, Мельников. Бо у мене і без того купа роботи.

З тим пристав взяв під козирок і пішов, а їх благородь почали опитувати доктора, який труп оглядав. Розповів, що смерть настала від пострілу в голову. Поранення наскрізне, кулі немає, тільки дірка у шибці лишилася. Стріляли, ймовірно із револьвера, бо гільзи не знайшлося. Слідів зламу теж немає, грошей та цінних речей не взято, однак вбивця шукав щось у квартирі й учинив неабиякий гармидер: папери та книги на підлозі валялися, на килимі осколки порцелянової вази, навіть гіпсовий бюстик якогось древнього мудреця лежав на долівці розколотий, наче хотіли подивитися, чи немає всередині його чогось.

Далі допитали служницю та двірника. Звісно, нічого ніхто не чув і не бачив, а про візит Сологуба я й сам знав. Гнила це справа, тут і до ворожки не ходи. Грошей у того Давидченка не водилося, політикою він не займався, амурні мотиви теж відпадають із причин поважного віку і загрозливого тілесного стану. Ні за що зачепитися. Тож ми склали папери з підлоги у ящик і поїхали до контори.

Наступного ранку йду я на службу. Сіро, дощик накрапає. Дивлюся — а люди всі на небо дивляться. І я зиркнув. А там — диво. Хрест на небі над Лаврою світиться. Якийсь монах із засаленою рудою бородою горлає:

— Люди покайтеся! Бо кінець світу зараз буде!

Хтось на коліна у калюжі попадав, поклони б’є, а я дивлюся зачудовано. Аж тут бачу — знайомець мій йде. Сам професор Сологуб власною персоною.

— Люди, ви що подуріли? Це просто атмосферний феномен, час від часу таке зустрічається у різних місцях, за якусь мить він розсіється. Не слухайте того дурня дрімучого, не буде сьогодні кінця світу.

Невдовзі той хрест дійсно розтанув у повітрі і я побіг на службу. Відчиняю двері до кабінету Мельникова і аж оторопів — а це ще що за атмосферний феномен? Сидить його благородіє — френч розстебнутий, із-під нього вишивана сорочка виглядає. В руках гітару тримає, ще й акорди підбирає до пісні «Гоп мої гречаники, гоп мої милі», яку в нас у селі любили співати.

Став я, вирячився на те диво і стою соляним стовпом, наче жінка Лотова. Побачив його благородіє мою мармизу отетерілу і каже мені так ласкаво:

— Добридень, Ваню.

По-мужицьки каже, тобто на малоросійському нарєчії, яке є умисно спотвореною поляками російською мовою, як усі знають.

— Проходь, лебедику, — кажуть їх благородіє. А я вже й засумнівався, може, й правду казав той монах і кінець світу ось-ось буде. Бо вже як штабс-капітан охранки мужицькою починає балакати та у вишиванку вбирається, то тепер тільки і можна чекати, що руйнування небесного склепіння та появи вершників апокаліпсису, як то у святих книгах описано.

— Сідай, Ваню, — каже Мельников, — є розмова конфіденційна…

Замкнув його благородь двері кабінету на ключ, дістав зі свого сейфу пляшку коньяку дербентського та у стакани налив на три пальці. Такі три пальці, що у деяких і всіх п’яти не вистачить, якщо скласти. Я все мовчу та не можу збагнути, що це з моїм начальником діється.

— Знаєш, Ваню, я ж насправді щирий українець, — каже його благородь пошепки. — Ну, не повністю, але наполовину. Моя матуся, в дівоцтві Гудим-Левкович, походила із давнього козацького роду. Ми навіть через те трохи у родичах зі Скоропадськими і Ханенками та навіть із самими Милорадовичами, що не останні люди при дворі. Але ті мільйонщики за злиднів нас мають і знатися не хочуть. Та моя матуся завжди Україну любила і мову розуміла, а її батько, себто мій дєдушка, Агапій Сільвестрович, навіть сам розмовляв українською… З прислугою, звісно, бо ж його сусіди-поміщики не зрозуміли б.

Дивлюся я на Мельникова і дивуюся, яка це муха їх благородіє вкусила? То тупотів ногами, кричав, що українців придумали в австрійському генштабі з метою вчинити капость нашому любому отєчєству, а тут таке править. Чи перевірка якась? Придивляюся до пляшки. Та ні, майже повна і не тхне від їх благородія. Та й щоки в них не рум’яняться, як яблуко «Ранет» у жовтні.