Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

Вскочив я з ліжка ніби ошпарений, похапцем одягнувся, запхав револьвера до кишені, захопив із собою ліхтаря і помчав до квартири покійного Давидченка. Пішки, бо ж пізно, візників вже не знайдеш. Поки добіг, аж засапався. Присвітив до дверей — ще ціла наша печатка, значить, не спізнився я. Трохи покопирсався в замку англійською шпилькою, відчинив двері. Філеру всяке треба вміти. І замок відчинити, і в кишеню залізти. Звісно, що без криміналу, а тільки заради справ службових.

Зайшов всередину, оглянув пильно кабінет ще раз — нічого. Ані сейфа потаємного, ані якогось секрету в бюро англійської роботи не знайшов. Аж тут чую кроки чиїсь обережні по рипучих сходах. Задув свого ліхтаря, витяг браунінга і чекаю на гостя дорогого під дверима, бо страшенно з ним побалакати хочеться. Той потупцявся трохи біля дверей, потім почав у замку чимось копирсатися. Потім зрозумів, що не зачинено. Ось відчинилися обережно двері, бачу — постать висока, худа. Обличчя за світлом ліхтаря не видно. Зайшов гість, а я йому за спину і дуло до хребта.

— Стій, — кажу тихо. А гість бере і сунеться на мене. М’яко так, як ото падає людина, коли непритомніє. Бачив я таке, коли у натовпі стояв під час візиту государя-імператора до Києва. Підхопив я гостя, а той змій, як вдарить мене по руці, пістолет вибив і тут же клацнуло щось. Знаю я, що так клацає — ножі викидні. Я йому кулаком у голову зацідив і стрибнув убік. Он як повітря засвистіло, де ще мить тому я був. Знову блиснув ніж і знову трохи не наздогнав. Я ще кулаком, а потім ногою туди, де лезо у темряві виблискувало.

Покотився ніж паркетом, а на мене плигнув із темряви його господар. Повалив на землю, лобом у перенісся тицьнув, що мені аж зорі в очах засвітилися, і давай душити мене. Та я одразу йому коліном поміж ніг за те подякував. Аж заскавчав, гаспид. Я його скинув, та тут вже він мене, як штовхне ногами. Відлетів я, а той поганець тікати кинувся. Я схопив його за ногу, та одразу отримав по голові. А у того розбійника черевики важкі з підборами кованими — аж в очах мені все замиготіло. Я на нього кинувся, встиг схопити за бороду, але гість крутнувся, мене скинув та втік. Занадто вже спритним виявився, гаспид.

Ох вже і вдарив той гад мене по голові… Я на підлозі посидів трохи, щоб до тями прийти. Потім запалив ліхтар, підібрав свій браунінг і підняв ножа трофейного. Дивний той ніж. Гарна криця, такою волосся навпроділ рубати можна. Пощастило мені, що не знайшов мене ніж цей, інакше співали б сьогодні по мені в церкві.

А ще ножик той без жодних позначень чи маркувань, тільки вісімка випалена на дерев’яній колодці та хрест. Ось і все, що залишилося от нічного гостя. Та ще жмут рудого волосся з його бороди. Хто ж то такий був, звідки такий зарізяка узявся?

Посидів я кілька хвилин, віддихався. Потім підпер двері стільцем, щоб без несподіванок обійтися, і пошуки продовжив. Так до самого ранку і шукав.

Коли ходив, почув, що біля столу професорського якось паркет дивно порипує. Відсунув килим, подивився. Наче паркет, як паркет. Підважив ножем одну паркетину, потім ще кілька. Схованку знайшов, а у тій схованці коробка бляшана з-під чаю. В тій коробці папери якісь, схоже листи, але дуже старі — пожовклі, тонкі, деякі аж наче павутиння, ледь разом тримаються. Писані вони іноземною мовою — може, польською чи німецькою. Я ж у гімназіях не вчився… І печатка на них якась дивна внизу прибита — серце, проткнуте двома стрілами. Ніби в альбомах гімназисток, де вони дурнуваті віршики про кохання пишуть — бачив такі при обшуках. Тільки ті баришні малюють одну стрілу, а тут аж дві у серці стримить. І рука чоловіча писала — письмо рівне, тверде, без завитушок. Та ще один листок, із шкільного зошита, щільно у кілька стовпчиків якимось цифрами списаний. Може, борги? Ні, де там тому Давидченку з його професорським жалуванням, надто великі гроші для нього… Тоді що це?

Почухав я потилицю, узяв ту коробку. Незрозуміло це все, може, це за нею гість нічний приходив?

Відніс її додому, сховав, потім пішов до Мельникова, доповідати почав про нічні пригоди, та той лише рукою махнув — золоті дукати гетьманські в очах його благородія стоять, нічого не чує та не бачить, лише якісь папери строчить гарячково. Підглянув я краєм ока — прошеніє до геральдичної комісії офіційно підтвердити родичання Гудим-Левковичів із малоросійським гетьманом Полуботком.

Ген-ген, не звариш зараз каші з його благородієм, їй-бо, не звариш. Ну нічого, може, попустить згодом. Вхопив я нишком свіжу газету з його столу.

Начальство зайняте, хлопці розбіглися по завданнях, а за мене Мельников забув. Сів я у філерській, відкрив газету і мало не підскочив. Сьогодні ж похорон Давидченка! А там завжди навколо покійного багато різного люду збирається, почути щось цікаве можна. Побіг я на цвинтар, приєднався до процесії, велелюдної досить. Розмови тихі слухаю. Всі покійного добрим словом люди згадують, дивуються дикунському вчинку Сологуба та гадають, хто ж убив старого. Ворогів чи заздрісників покійний не мав, поважали Давидченка університетські. Той приват-доцент із козлячою борідкою виступив із промовою, все бідкався, яку втрату понесло любе отєчєство та наша славетна наука. Він говорить, а я все озираюся нишком. Люду тут чимало, переважно публіка університетська. Тільки двоє жевжиків мені одразу не сподобалися. Чужі вони у цьому натовпі. Обом років по тридцять, стрижки короткі, військову виправку видно, хоч у цивільні костюми вбрані за останньою модою. З іншими вони тут, вочевидь, не знайомі. Служба йде, а вони хрестяться через раз, очима по натовпу пасуть, наче когось видивляються. Ну я тут теж не зовсім свій і виділяюся посеред професорів, тому я бочком-бочком до хористів. Службу я знаю, голос у мене добрий, тож тягну з ними — «вічная пам’ять». Батюшка хоч косує здивовано, але нічого не каже, робить свою справу. Хористи почали було штовхатися, але я шепнув, що ані на гроші, ані на горілку по трудах не претендую, просто співаю з величезної поваги до покійного. То й залишили вони мене в спокої.

А місце тут вигідне, всіх видно. Ось іще один — монах, той, що кінець світу на вчора обіцяв. І борода в нього руда. Чи не з неї я жмут уночі вирвав? Придивляюся, але не помітно. Та й мало у кого ще руда борода в нашому місті… От хоча б у отця-ректора духовної академії, що поруч стоїть. Але він хоч особа духовного звання, однак теж професор і, мабуть, знав покійного. А цей монашок мені не сподобався. Хреститься собі та зиркає довкола спідлоба злодійкувато. Очі недобрі, колючі… Ну що такого з покійним могло пов’язувати? Та й статурою він із тим нічним візитером схожий. Але ж наче особам духовного звання із ножакою на службовців охранки кидатися не пристало…

Відспівали професора Давидченка, університетські пішли пом’янути чаркою за православним звичаєм. Хоч невіруючі вони переважно і до церкви особливо не вчащають, але ж наші, православні невіруючі, у горілочку вірують.

А я тихцем за тією парочкою молодців у цивільному — дуже вже не сподобалися вони мені, навіть більше ніж той монах. Кого вони виглядали? Чи не Сологуба, бува?

Простежив я за ними до готелю. Не місцеві ті двоє, знімали номери в «Марселі», зареєструвалися під іменами Іван Генрихович Гаккен та Павло Альфредович Мільке, комерсанти з Петербурга. Авжеж, комерсанти, ще б хористками записалися… Офіцери вони та ще й не з таких сіромах, під орудою яких я у Туркестані служив. Треба буде доповісти про них Мельникову…

Ще бігав у конторських справах, потім зайшов до трактиру, замовив стопку горілки, щоб день важкий запити. Тут до мене пристав Воронько, підсідає з кухлем пива. Він полюбляє оце трактирами вештатися у цивільному, послухати за пивом про що люди гомонять та з половими пошептатися.

— Ну, як справа Давидченка просувається? — питає.

— Таємниця слідства, — відповідаю ввічливо і плечима стинаю, мовляв, що тут скажеш, коли нема чого казати.

— Значить, ніяк, — сміється Воронько, а я лише зітхаю.