Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

— Нікак нєт, шановний, не пущу, — каже басом. Дебелий такий швейцар, із бородою, у чорному однострої з блискучими ґудзиками.

— Ой пусти мене, братику, інакше буду з тобою битися смертельним боєм, бо душа моя широка шампані бажає. А як душа моя бажає, то ти проти душі моїй не стій. Змету, як поїзд корову!

Каже це Сологуб і показує швейцару кулаки свої. А вони у нього ніби гирі пудові, ще й рудою шерстю поросли. Подивився швейцар на свої кулаки, потім на професорські, аж зблід. Але служба є служба, за свисточком своїм срібним потягся, щоб свистіти, кликати городового на допомогу. Аж тут розтискає Сологуб свій кулачисько — а там цілий рубль виблискує. У цирку треба того мартопляса показувати, фокусник чортів. Замислився швейцар. Чи звати городового і ризикувати в пику отримати, чи рубля заробити.

— А бузувірити не будете? — питає у професора.

— Та що ти, братчику, я шампані хочу, а не у відділок, — посміхається Сологуб.

Вклонився швейцар професору шанобливо і провів за стіл у кутку, щоб публіка менше бачила, бо рубль рублем, а скандалу нікому не треба.

Професор пляшку шампанського замовив та устриць дюжину. Минулоріч, на двадцять третє лютого, коли по усій імперії охранка день свого тезоіменитства святкує молебнями, парадами та щедрими возліяніями, ми після банкету панів офіцерів чаркувалися тим, що залишилось, то хлопці погидували, а я скуштував. Слимак він і є слимак — їй-бо, дурні ті паничі, що такі гроші за них платять. Як на мене, так краще ковбаску німецьку купити, на вогні підсмажену. Ото смакота, а не ця гидота!

Між тим з’їв Сологуб устриць аж дві дюжини, випив шампанського, ще принесли йому біфштекс добрячий, такий, що як із нього підошву робити, то чи не на два чоботи вистачить. Умолов той біфштекс, як за себе кинув, розплатився і далі пішов. Зупинився біля одного особнячка. Відчинила йому прислуга. Пробув мій клієнт там зовсім недовго. Шкода, що мені не вдалося почути, про що йшла мова, лише бачив за портьєрою у вікні другого поверху дві тіні. Одна кремезна — мого клієнта, інша — невисокого зросту, вочевидь, належала вже старій людині. Мабуть, розмова була не з приємних, обоє емоційно жестикулювали, несогірше від циганів на кінському ярмарку.

Розмовляли вони недовго, а по закінченню розмови навіть руки один другому не подали. Вочевидь, ні до чого не домовилися, і за якусь мить із дверей того будинку вийшов професор Сологуб.

Він, мабуть, був добре розлючений бесідою, йшов широким кроком, войовничо розмахуючи ціпком. Я відразу його зауважив — не піжонська тростинка, щоб дамочкам пил в очі пускати, а цілий замашний дубець — із чорного дерева, ще й сріблом кутий. Таким, коли приголублять, то без костоправа потім не обійдешся. А мо’ і без трунаря, це вже дивлячись, куди поцілить. Добрячий ціпок, що там казати.

Захопився я спогляданням того ціпка і трохи запізно помітив маневр професора. Біля свого будинку Сологуб зупинився, дістав із кишені портсигар і почав шукати сірники. Ну мені ніяк зупинятися. Тут розуму великого не треба, навіть професор зрозуміє, що я за ним слідкую. Тому я іду собі повз нього ніби сторонній прохожий. А той Сологуб, як схопить мене за комір.

— Що, — каже, — поганцю, чи ти за мною ходиш? Якщо пограбувати хочеш — то не раджу. В мене на таку оказію револьвер припасений у кишені, здам я тебе, голубе, зараз до поліції!

Я ж чоловік не миршавий, під п’ять пудів ваги маю. А ось цей професор схопив мене за комір і підняв, ніби я лялька ватяна.

— Та що ви кажете таке, шановний! Я мирний обиватель і сам боюся громил різних, і до поліції мені ніяк не можна! Відпустіть мене, добродію, бо за вами не ходжу, а просто випадково йшов поруч, коли оце схопили ви мене, наче яструб каченя, я так злякався, що ледь не знепритомнів!

— Якого дідька тут ходиш? — питає Сологуб недовірливо і кулачище свій не розтискає.

— Та мені й казати ніяково, — аж ковтаю важко, наче спіймали мене на гарячому.

— Кажи, а то зараз язик тобі розв’яжу! — каже Сологуб і кулака мені показує. Я тут аж затремтів наче з переляку.

— Не треба! Не треба! Я прикажчиком у бакалійній крамниці працюю, мені для торгової справи фізіономія ціла потрібна, бо не продам нічого!

— Тоді кажи!

— Кажу, кажу! Тут така справа, що люблю я Маруську, кухарку з дому Жураховських, що тут неподалік мешкають. Пристрасть, знаєте, охопила, і нехай би просто так, а то ж до заміжньої жінки! Знаю, що то гріх, та не можу нічого із собою вдіяти. Як тільки чоловік її з міста їде, так я одразу до Маруськи. Вже й сам думаю — мабуть, обсипала мене маком, чи ще якось зурочила. Завжди я спокійний був і врівноважений, а тепер тільки про неї і можу думати! Ось тому і проходив тут. Намагався нікому в очі не впасти, бо ж знаєте, які люди недобрі та язикаті, одразу чоловіку її донесуть! А він у неї здоровий, оце як ви, шабай, худобою займається, у селах купує, до Києва гонить, сам ріже та розбирає і кров свіжу стаканами п’є. Ох, бідний, я бідний! Зведе мене гріх до могили!