Сєра

таксо — з тріумфом і багажником бумажного щастя.

На зустріч їм, солоними похмільними водами, плив Шмальгаузен. Шмаль

взагалі став схожий на стереотипного растамана столичного розливу і навіть дістав

десь непальський баф, розкреслений у яскраву смужку теплої палітри сонця і

помаранчу, хоча Цюпа міг заприсягтись — Непалу Шмальгаузен і близько не нюхав.

— Привіт укурок, а ти куди? І баф у тебе звідки?

— Та знайома з Києва підігнала. У нас сьогодні паті. Гоу з нами?

— Це ти з тими, які з плафонами на головах моляться?

— Та типу того.

— Ви шо, знову якусь квартиру зняли? Я б вас на двісті метрів далі гноярки не

пустив.

— Тю, так а навіщо нам знімати? Та і бабла не стачишся. У нас, типу, своя база.

— База?

— Ну, та церква на околицях¸ закинута... у лісі.

Закинута церква на околицях. Сєра і Цюпа перезирнулись — це якраз те, що

треба. Гриценко вкотре мурмотів щось про катастрофічну сектантську пагубу і

сумятицю в серцях міської громади. Пора звалювати з Палацу Культури.

— Пішли, зайдем, покажеш, тільки не довго, нам бігти треба.

І цим заспаним сонячним ранком вони пішли крізь нетрі приватного сектору,

ген до далеких околиць. Повз пам’ятник радянській авіації, котрий навис над