Сєра

непролазні ліси, тягли в село повалені дерева, витягували скабки з мозолистих рук, і

поспіхом збирали зруб, швидко ставили дерев’яний хрест і шанували Юрія

Змієборця. Збирали церкву за день, як конструктор лего, і не чули вони про лего, і

ніхто про лего тоді ще не чув. Яке може бути лего в Російській Імперії? Тільки зрубне.

Місцевий піп відкривав церкву урочистою службою, бризкав всім у пику святою

водою. А за десять років — церква знову горіла, і знову засмаглі селяни атакували

ліси важкими сокирами, тягли повалені дерева, аби вкотре скласти імперське,

зрубне лего.

Церква палала знову. І зрештою, тут звели справжню, кам’яну. А потім —

прийшли червоні, спалили все до біса і поселилися в палаці місцевого шляхтича,

якого підійняли на вили. В Палаці вони підтирали свої брудні червоні сраки

оригіналами актів Великого Князівства Литовського, метриками і тестаментами, а

листи з жалуванням Сигізмунда Другого тягли на самокрутки.

Згодом пішли, лишивши по собі пустку з ароматами махорки, гівна і мертвого

каміння, аби за п’ять років повернутися і привести тут усе до ладу. Відкрити в Церкві

склад продовольчих товарів, а поряд — звести сарай.

Минали останні п’ятирічки, діти оббігали навколо всі ліси, скурили всі

недопалки, навіть сигізмундівські самокрутки. Розкопували їх ножами, обтрушували

від сухої землі і попелу, вчитувалися в згорілі півустави, тягли червону махорку і

земельні акти до ніжних легень, всотуючи минуле, вкурюючи історію своєї землі.