Сєра

А потім, серед лунких демократичних перетворень, під мелодію нового гімну,

місцеве православ’я з гуком і помпезою переїхало в центр Містечка — до нової

обителі, закинувши це старе каміння, яке поступово перетворювалося на пустку.

Руйнована церква лишилась на гостину алкашам, які довершили перемогу над

Змієборцем остаточним алкоголізмом. Лишилась на поталу токсикоманам, які

палили ацетонові багаття на амвоні і спали під фресками Страшного Суду у

неприродних позах, сповнених мук, сорому і сум’яття, але в душі — спокійно і

безтурботно, аж доки в цих стінах, одного сонячного дня, не заграв своєї Боб Марлі.

***

У церкві скрізь валялися торчки Шмальгаузена. Вони лежали на розкладачках і

тапчанах, ховалися від палкого сонця і великого світу за димовою завісою дурі та

Маркіян Камиш “Сєра”

44

ладану. Їх було штук двадцять. Хтось курив кальян, хтось тягнув косяк, а баришня з

дредами обмахувалася віялом, поки хлопець позаду м’яко масажував їй спину.

Потім грав Джім Моррісон, потім — знову Марлі, і дим все підіймався сизими

клубенями до фалосу церковної бані, до співочих хорів, і там його розрізали яскраві

промені травневого сонця. Торчки у яскравому етно говорили про щось тихо-тихо, а

Сєру і Цюпу — не помічали зовсім.

Потім хтось увімкнув такі спокійні пісні раннього Бові, якісь бородаті