Сєра

дитячим майданчиком. Повз нескінченні ремонтні майстерні, де серед

механізаторського начиння лежать голови мертвих кразів, де на цехівських дахах ще

збереглися обіцянки про п’ятирічку за три роки. Повз зруйновані будинки, у яких

вгадується важливість і почесність, з якою вони виблискували фасадами колись.

Вперед, до густого соснового лісу, де на межі міста стояла закинута церква.

***

— У-у-у.... а колись тут була нормальна церква.

— Цюп, а колись тут була війна.

На підступах до церкви зеленим вигравали на сонці биті пивні пляшки.

Шмальгаузен тараторив щось про фундаторів зі славного роду Острозьких, але Сєра

точно знав: у хащах і туманах історичного минулого цієї помийки нема ніяких

Острозьких.

Маркіян Камиш “Сєра”

43

Тут типова історія. За Миколи першого дядьки зі священного синоду приїздили,

селилися у поміщика, пробували датувати церкву на око, обнюхували іконостаси,

чіплялися до кріпосних з дурними запитаннями і пригощалися спиртним.

Розпитували попів про давнє і славне минуле їхнього приходу, на око визначали вік

іконостасу, слухали перекази бабунь. Ті голосно зітхали і розказували про церкву,

про те, як вона часто горіла, а тутешні потім збирались, атакували сокирами