Сєра

носом зовсім не сталеві грати, треба хапати щедре тепло цього березня і радіти, що

поряд кульгає друг, і вони обов’язково щось придумають. Придумають щось, чим

зайняти свої нудьгуючі туші в цій мальовничій глушині.

І вони запили. Сєра кілька разів зривався, дзвонив Брату, просив пробити

щось про поновлення, щось про далекі і туманні небесні перспективи, але потім

зрозумів — все остаточно і ніхто йому не допоможе. І вони пили знову. Сєра

повторював, що єдине, де він себе бачить — це релігія, навіть говорив щось про

тоталітарні культи, але вони багато про що говорили тими вечорами феєричного

алкогольного психозу.

Сєрі постійно телефонували прихожани і повторювали, що він їх поводир у

цьому грішному світі, а все що з ним трапилось — мерзенний наклеп і взагалі не

правильно. Найчастіше дзвонила Валя, багато говорила, а іноді — навіть приїздила,

розказувала про несправедливість, а Сєра її трахав. Він все-одно почувався вождем.

Він міг би набрати собі паству: з Валі, з колишніх прихожан, з тутешніх бабунів і

дідунь. З наркоманів, зрештою.

А наркоманів тут вистачало. На яскравих фарбах під’їздів, на білій штукатурці,

на проламаних дощечках дитмайданчиків і розгойданих вітром автобусних зупинках

вони непевними рухами дряпали нігтями прості молитви без розділових знаків:

«боже поможи як спастись от вінта»

***