Сєра

відчував, як і сам потроху зникає. Його навіть комахи перестали помічати: вчора на

його сорочці побились мухи і не зважали на нього, а він весь гарячий день тинявся

дном теплих калюж, а під ногами, у розжареній воді, валялися тіла померлих бджіл.

***

І, аби не здуріти, він вирішив на щодень ходити кілометрів із двадцять.

Заповнити порожнечу вільного часу чимось, окрім бухла, трави і проповідей. Почав

гуляти лісами поряд. Щоранку, по тихій воді, крізь трупи мертвих бджіл, звалював до

лісу. Занурювався до безкраїх просторів відселенки і поступово заходив все далі і

далі. Там були потрощені часом цистерни, заправка і покоцаний гусінням важкої

техніки асфальт. У двох годинах навколо Цюпа знайшов пару сіл — закинуті потвори

із пограбованими серцями. Там хати зяяли дірками в шифері, зяяли кудись у безкрає

і блакитне поліське небо. А душі розламаних стільців відлітали крізь гнилі стріхи,

крізь пролами у даху, крізь биті шибки, відлітали до небес, і стогін їх розносив вітер,

дощ, і скрегіт дверних гаків.

Цюпа ходив все далі і далі, клацав на Афон все, що потрапляло на очі. Перестав

слухати Іггі Попа і став мовчазний. Сєра і Шмаль дивувалися, але загалом їм було

похуй на все. Навіть втечі трипільців на велику землю вожді зустріли пофігістичною

посмішкою і знову пішли дрючити Валю.

Маркіян Камиш “Сєра”

94