Сєра

повзають крізь непролазні болота, аби нарубати дров, минають забуті в гігантській

папороті хутори і села. Ідуть кілометри і кілометри за дровами, зникають в лісі

нескінченною чередою. Пруться калюжами і хащами, блукають між сонячними

лепами і тонуть по груди в болоті, переминаючи ногами нацистські кістки і гільзи.

Вони сунуть нескінченним В’єтнамом поліських джунглів аби зрештою, знову

прийти до Трипілля. З дровами. І тут всіх хапають. Тупо заходять прямо в Палац і

відводять всю їхню банду до світла міліцейських залів, до нудних бюрократичних

допитів і моторошних кримінальних справ.

А потім знову сняться болота. Десь у глухих прикордоннях, Цюпа стоїть у

здоровенних рибальських забродах. Заброди дістають до нагрудних кишень. У

кишені залітають мухи, над головою тріщать тіла безтілих струмів, а з-за кронів

густого лісу стирчить голова гігантської опори ЛЕП. Сонце завтикало у зеніті і

злазити вниз не планує. Небо — ясне. Час — стиглий. Спека і забуття — вічні.

А потім — знову кошмари. Комарі. Кошмари. Знову сняться облави,

міліцейські автозаки, і все це змішується, створює паралельну реальність і затягує з

головою як непролазне болото чорнобильських лісів. Цюпа давно вже втратив

відчуття, де сувора реальність, а де його тривожні сни.

Маркіян Камиш “Сєра”

92

***