Сєра

Цюпа, зрештою, дозволив Шмальгаузену писати Трипільський літопис. Шмаль

давно про те мріяв, тож взявся за справу із наснагою і натхненням. За це Цюпа забрав

у його непальську сумку і став брати з собою у вилазки бутерброди, консерви,

термос і заходив все далі і далі, у бік гігантських градирень і отруйних поліських

труб. Він пропадав з табору на цілий день.

Одного разу вийшов до залізничної дороги. Вона померла давно, і тільки

мародерські дрезини іноді рипіли тутешніми іржами. Іноді відганяли з потрощеної

часом і порослої мохом Прип’яті в овруцькому напрямку тонни чорметів, які потім

можна загнати по дві гривні за кіло.

Нікого навколо. Тільки довжелезні іржі кинутої жедешки, і Сонце далеко на

горизонті. Ця дорога веде в чорнобильську зону. Точно в зону — ця іржа може вести

тільки туди.

***

Все це відбувалося вічно. Однакові болотяні дні, сповнені палкого траху, спеки,

комарів і духу трипільської казки — колиски української цивілізації. Трипілля

виявилося зовсім не таким, яким Цюпа його собі уявляв.

Аж ось, одного дня, він попросив Сєру пройтися з ним, чого ніколи раніше не

робив. Сєра подумав, глянув на Валю, але все таки погодився. Цюпа взяв із собою

термос, хавку, водички, віскарь і повів друга в ліс.

Трипілля, відверто, загиналося. Втекло ще чоловік двадцять, і стало ясно, що ці