Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Тікайте.

Вони рвонули з місця так, як ніколи в житті, мабуть, не бігали. Цілу секунду він вірив, що зараз їх дожене й покладе всіх чотирьох. Але пробіг два кроки — і зупинився. Ні, не сьогодні їм судилося вмирати, і не сьогодні Стократові вбивати безневинних, хоча, о добрі духи, які там вони безневинні…

Їхній чорнявий командир лежав лицем униз, і Стократ мовчки це схвалив. Він би не хотів зараз дивитися в обличчя трупа. З ями тим часом не долинало ні звуку — Стократ вирішив, що присуджений до страти знепритомнів.

Він помилився. Бранець дивився вгору, лежачи на спині, погляд був осмислений, і рот не зав’язаний. Купа землі лежала в нього на грудях і на животі. У потривоженому ґрунті ворушився полуденний метелик, сріблястий денник, намагався розгорнути величезні злиплі крила. Однак день зайшов далеко за полудень, і час днювання закінчився.

— Ти хто? — запитав Стократ.

Чоловік у могилі сіпнув куточком рота, це мало означати усмішку.

— Зараз я тобі допоможу, — сказав Стократ.

Він одійшов од ями й сів на теплу землю. Підніс до очей меча. Здригнувся; цей убивця був неприємний і липкий. Він убив близького родича, відверто безпомічного, вві сні.

Скрипнувши зубами, він устромив клинок якомога глибше в землю. Той, що був Шиваром, пішов у білуватого хробака.

Стократ знов підійшов до ями. Сріблястий денник усе-таки зміг розправити крила й вилетів, описуючи кола, в небо; він вийняв кинджал, сів на край ями й звісив ноги.

— Ти хто? — запитав серйозно. — Розумієш, од цього залежить, чи я тебе звільню, чи переріжу горло.

Той, що лежав у могилі, мовчки дивився на нього знизу вгору.

— Ти не можеш говорити?

— Я Ворон, володар Вивір, — насилу промовив чоловік у могилі, й пухка земля обсипалася з його живота. — Якщо ти розбійник і маєш зло на мій рід — я все одно тобі вдячний. Перерізай.

Стократ згадав учорашню зустріч: місто, палаючі будинки, поранений стражник: «Старого володаря вбив рідний син і поставив себе поза законом…»

Стократ кліпнув:

— Отже, вони звинуватили тебе. Тоді як убив цей…

— Не думаю, що власною рукою…

— Саме власною, — кивнув Стократ. — Не сумнівайся.

Спустившись у яму, він обережно звільнив бранця від мотузок. Той одразу став на ноги — однак руки його висіли по боках, схожі на смужки сирого тіста.