Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Мій пане, тут, — сказав один з конвоїрів. Той, що йшов попереду, обернувся.

Це був юнак, плечистий і великий, чорнявий, з тих, що подобаються жінкам. Обличчя його здавалось би гарненьким, якби не кривий шрам на вилиці.

— Де? — запитав він роздратовано й владно.

— Ось…

Стократ, визираючи з-за стовбура, побачив гору вийнятої землі — на краю, імовірно, ями, викопаної при корінні великої сосни.

— Бачу, — відгукнувся чорнявий, і в голосі його почулося тепер задоволення. — Це, звісно, дуже сумно. Але пролити батьківську кров — означає навіки поставити себе поза законом. Злочин проти роду не може лишитися без кари.

Бранець стояв спиною до Стократа. З його пози, положення плечей і голови можна було сказати, що він утомився й пригнічений, але ні страху, ні каяття Стократ не побачив.

— Чого ви стали? — підвищив голос чорнявий.

— Подумай, Шиваре, — сказав бранець тихо, але чітко. — Ти ж не безсмертний. За все доведеться відповідати.

— Працюйте! — рик чорнявого легко перекрив слабкий голос бранця.

Перший конвоїр нерішуче вийняв з піхов меч.

— Але, мій пане, володар сказав, що кров не проллється…

— Ідіот! — чорнявий, обділений терпінням, ляснув стражника по щоці. — Ти нічого не знаєш про таємну страту? Робіть!

Конвоїри перезирнулися. Стражник, що одержав ляпаса, одійшов на два кроки.

Інший, зібравшись на силі, вийняв з сумки змотану мотузку.

Тепер ніхто не сумнівався чи не виказував сумніву. Двоє підійшли до бранця й повалили на траву — той, зі зв’язаними руками, не міг особливо пручатися. Інші двоє зв’язали мотузкою бранцеві ноги і, обплутавши його, наче ковбасу, позбавили змоги рухатись.

Стократ дивився з нездоровою цікавістю. Він гадки не мав, що таке таємна страта у володінні Вивора, кого в такий спосіб стратять і за які злочини. Він остаточно переконався, що ці люди прийшли в ліс не для того, щоб шукати дівчину, а отже, все не так погано. Човна не вистежили. Або загубили в тумані. Або знайшли повного води й вирішили, що Світ утопилася…

— Будь проклятий, Шиваре, — сказав бранець і більше не говорив нічого. Стражники вчотирьох підняли його й на вірьовках спустили в яму як небіжчика.

Стократ щільніше притисся до сосни. Видавати себе було нерозумно. Видавати себе — означає битися на смерть з п’ятьома вояками в панцирах, отже, вбити п’ятьох, щоб урятувати від страти одного злочинця… який ще невідомо, що зробив.

— Закопуйте, — велів чорнявий.