Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Він підняв очі.

— Я брешу, звісно. Приятелі на пристані казали мені: затягни її на сінник, ну затягни. Я не захотів. Вирішив, що дружити зі шляхетною треба шляхетно…

Стало тихо, тільки сичало в багатті сире дерево.

— Стократе, — тихо сказала Світ. — Ти не міг би…

Він піднявся:

— Аякже. Піду пройдуся.

І, залишивши багаття за спиною, він пішов уздовж берега, мимохідь відзначивши, що північно-західний вітер несе дим багаття до Світлої, і це добре: у лісі ніхто не внюхає втікачів.

Він дивився навсібіч. Він бачив кожну соснову голочку й кожну шишку так різко й чітко, як, мабуть, художник бачить майбутню картину у своїй уяві. Кожну краплину живиці, що переломлює світ, що надає йому барви меду чи золота. Кожну пластинку кори, темну чи світлу, придатну, щоб видряпати на ній голкою історію свого життя. Він задирав голову, дивуючись, як колір неба поєднується з відтінками крон, і як сосонка, спрямована вгору, обрисами нагадує храм.

Він ішов, усміхаючись без причини, розкидаючи чобітьми глицю, здивований і навіть трохи переляканий тією яскравістю, якою знову вразив його світ. Це було, як у перші дні після набуття меча — прояснення після туману, світанок після довгої ночі, початок чогось такого, що не має назви, а може, початок життя.

Після цієї ночі, після переправи, після важкої дороги, перед лицем незрозумілого майбутнього — звідки стільки сили, щоб радіти? Звідки впевненість, що він не брехав, коли сказав Світ у човні: «Ми ніколи не вмремо»? Світ був у його руках, живий, справжній, найкращий Світ у населеному всесвіті, і Стократ знав, що виправдає його довіру…

Він зупинився.

Попереду, всього кроків за п’ятдесят, ішов лісом загін озброєних людей. Їх не було видно за деревами, але звук кроків, брязкіт зброї, запах диму, поту й шкіряного спорядження відзначав їхній шлях, ніби вони йшли по рівнині. Стократ стис руків’я меча.

Човен вистежили. Хоч би як пригиналася Світ, хоч би як прикидався Дан рибалкою — їх упізнали й вистежили, це неважко. І послали загін до місця їхньої висадки — з небувалою швидкістю, видно, що справа серйозна. І, оскільки це землі Вивороту…

Підкравшись ближче, Стократ розгледів поміж стовбурів темно-синій плащ з гербом. Так і є: це люди володаря Вивора. Вони шукають Світ не для того, щоб одружити зі спадкоємцем. Їм треба, щоб Світ зникла назавжди…

Вони прочісують ліс?

Привалившись спиною до стовбура, відчуваючи соснову живицю на волоссі, Стократ зіставив те, що знав і що бачив. Люди йшли тісною групою, їх було — він ще прислухався — душ п’ять чи шість, не більше. Вони нікого не шукали — людина, якщо шукає, дивиться й ступає по-іншому. Вони йшли прямо до мети… При цьому не наближались до багаття, за яким розмовляли про кохання хлопчисько та Світ, але й не віддалялися від нього. Вони йшли до берега Струмочника.

Стократ трохи відстав і принюхався. Йому хотілося вилізти на дерево, проте не було часу. Ні, інших стражників поблизу не виявилось. Тільки ця маленька група, що йде у своїх справах… Куди?

Мистецтвом крастися він оволодів ще замолоду. Стражники крокували, не дивлячись по боках, і Стократ осмілів аж так, що наблизився і йшов за ними кроків за двадцять. Коли дерева порідшали, він зміг їх навіть побачити — четверо йшли, конвоюючи п’ятого, беззбройного, зі зв’язаними руками. Шостий крокував спереду не озираючись, і був, судячи з одягу й обладунків, знатного роду.

Бранець спіткнувся. Двоє конвоїрів підхопили його під лікті. Бранець вивільнився й знову пішов. Ніхто не говорив ні слова.

Попереду з’явився просвіт. Ліс порідшав, Стократ прекрасно бачив усе, що відбувається перед ним, але й сам ризикував, що його помітять.