Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Я думала, ти старший, — пробурмотала Світ. — Коли я вперше тебе побачила, я вирішила, що ти старий, паскудний чаклун…

— Я старий і паскудний.

— Скільки тобі? Двадцять три?

— Двадцять п’ять.

— Чаклуни живуть по сто років! А то й по двісті. Для чаклуна ти ще хлопчик, менший за Правила Пристойності…

Вона затнулася, піднялася на лікті і з тривогою подивилася на річку.

— Коли нам його чекати? — запитав Стократ.

— Не знаю. Скоро…

У її голосі почулася непевність. Ще кілька хвилин вони мовчки сиділи поруч.

— Зніми рукавичку, — попросила вона тихо.

Він стягнув рукавичку з правої руки. Вона взяла його долоню й довго, уважно розглядала. Потім стисла обома руками.

— Ти раніше бачив, щоб у людини була на шкірі карта Світу?

— Ні.

— А… — Вона щось хотіла сказати, але передумала й промовила геть інше: — Отже, ми тепер маємо владу над усім Світом?

Він, затамувавши подих, ще раз повторив про себе це її слово: «ми».

— Мабуть, так. Якщо це влада.

— Ми можемо щось знищити, отже, ми цим володіємо, так казав мій батько… Тобто володар…

Збоку, по дорозі вздовж річки, простукали копита — маленький загін промчав спершу в один бік, потім у другий.

— Не обов’язково вбивати Населений Світ, — тихо сказав Стократ. — Можна його доглядати, мити настоями трав, натирати запашною олією, тримати в теплі…

Він обійняв її за плечі і зверху накинув плаща. Вона завмерла, потім помалу розслабилася й поклала голову йому на плече.