Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Дане, можеш іти швидше?

— Я й так з усієї сили… А верхи боюся, кінь ноги переламає…

Піднімалося сонце. Скоро воно дотягнеться до порослого мохом каміння на дні яру, до стьожок трави, що пливуть за течією і нікуди не відпливають. Небо вже освітилося, і вершини пагорбів прийняли на себе перше проміння. Випадала роса.

— Дане, далеко ще до кінця яру?

— Недалеко…

— Ти й раніше так казав.

— Ну що я можу зробити?! Я спішу…

Стіни яру розступилися. З-під води й мохів з’явилася стежина, гілля розійшлося, звільняючи небо. Стежина дерлася догори, і запах вогкості поступався місцем іншому, польовому, терпкому й сухому трав’яному запаху.

Стократ принюхався. Зовсім поруч були люди, багато людей, пітні чоловіки в шкіряних панцирах та їхні коні.

— Лівіше, Дане.

— Ти ж казав, у поля…

— У поля не можна, там шляхи вже перекриті. Що як підемо ліворуч?

— Упремося в річку…

— Правила Пристойності, — сказала Світ, — а твій човен…

Хлопець стрепенувся й роззявив рота:

— Човен?

Позаду, яром, їх доганяли невидимі переслідувачі. Видно, знайшли багаття й залишки стоянки. На щастя, струмок, кущі й нерівні схили не дозволяли їм іти швидко.

— У сідло, Дане, й до річки. Бігом.

Стократ скочив у сідло за спиною Світ. Та здригнулася, висмикнула ноги зі стремен і пересунулася вперед, скільки могла. Дан виліз на свого коня з третьої спроби:

— Я прижену човна. Ждіть там, де жовта галявина, я прижену за течією!