Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Він пустив коня клусом, сидячи в сідлі непевно й сутуло, і Стократ з тривогою подивився йому вслід: хоч би не впав хлопець. Буде шкода.

— У нього татусь був човняр, — прошепотіла Світ. — Нового човна після його смерті продали, старий лишився. Під пристанню, там, де живуть рибалки.

Стократ озирнувся. Уже остаточно розвиднилося, й тільки легкий туман, що з кожною хвилиною рідшав, заважав їхнім переслідувачам побачити все аж до обрію — поля, поодинокі будівлі вздовж дороги, гаї і втікачів.

Стократ пустив коня вперед. Світ сиділа перед ним, легка, тендітна, він відчував тепло, що йшло від неї, і запах її волосся.

— Прав, — він уклав у її руки вуздечку. — Де ця жовта галявина?

Кінь послухався легкого дотику його підборів. Вони поїхали крізь туман, разом правлячи конем. Стократові руки лежали на плечах Світ.

Вони не сказали ні слова. У будь-яку хвилину з туману могли з’явитися озброєні люди з Вивороту чи з Приріччя, і тоді Стократові довелось би вбивати й, скоріше за все, вмирати. Доля Світ була неясна, як дорога в ранковому прохолодному киселі. Вони їхали на спині одного коня і мовчки благали добрих духів, щоб цей шлях ніколи не кінчався.

Потім запахло річкою.

Стократ перший зліз і допоміг спуститися Світ. Кінь дивився стривожено. Стократ зняв із сідла сумки, потягся до кінського вуха й сказав кілька слів. Кінь подивився, ніби не вірив, а потім раптом рвонув з місця галопом і помчав по дорозі так, що затремтіла земля.

— Що ти зробив? — прошепотіла Світ.

— Він поведе їх за собою. Вони помчать на стукіт копит. Поженуться за конем зі стайні володаря.

— Ти що, розумієш кінську мову?!

— Світ, ну яка мова… Я просто велів йому поспішити. Не бійся, він зупиниться раніше, ніж знесиліє.

— Я не боюся, — сказала Світ.

Уздовж річки тяглися зарості. Світ кульгала, насилу ступала на підвернену ногу й важко дихала крізь зуби. Стократ мовчки підставив їй лікоть.

Спершу обіпершись на його руку, потім обнявши його за плечі, вона спрямувала його по грузькій заболоченій стежці вниз. Продершись крізь хащі, вони вийшли на крихітний пляж — підкова жовтого піску, оточена жовтогарячими квітами, наче лисина — рудими пасмами.

Спереду відкривалася річка, мармурово-сиза цього ранку. Позаду стіною чорніли зарості. Світ застогнала і впала у квіти.

— Нога болить… Я що, все життя буду кульгава?!

— Минеться, — Стократ сів поруч. — Усе минеться. Ще танцюватимеш.

Туман над річкою тримався й досі. Протилежного берега не було видно.