Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ні… Знайшли синів. Наш пан візьме землі Грана під протекторат… Стократе, новий володар Вивір призначив за твою голову нагороду.

— Чому син старого володаря його вбив?

— Він багато років учився в чужих чаклунів у Високій Школі. Учителі відняли його розум і замінили своїм. Він прийшов на землю Виворіт, щоб піймати її в Мережу.

— Ти мариш? — Стократ підняв брови.

Поранений прикрив очі й торкнувся рукою скривавленого лоба.

— Ще наш пан обіцяє нагороду за Гранову дочку, — пробурмотів, не розплющуючи очей. — Живу чи мертву. Якщо ти знаєш, де вона…

Стократ стис руків’я меча.

— Якщо ти знаєш, де вона, — поранений ледь шепотів, — скажи, нехай тікає якнайдалі… Зі світанком почнуть прочісувати околиці, яри, ліси… Села, трактири, — все… Її обіцяно за дружину спадкоємцеві з Приріччя, і вона заважає нашому панові…

Стократ випустив меч. Повернувся до колодязя, хлюпнув ще води в ківшик і відніс пораненому.

— Довго житимеш, — сказав крізь зуби й пішов поспішаючи, бо небо вже світлішало, і світанок дихав у потилицю.

Вони не спали. Дрімали, притулившись одне до одного коло вогню, і обоє схопилися, щойно Стократ продерся крізь кущі.

— Я ж казав, що він повернеться, — замість вітання сказав Правила Пристойності.

— Треба йти, — Стократ ногою відкинув поліно з багаття, воно покотилося по чорній землі, розкидаючи іскри. — Світає. Пора.

— Що там? — пошепки спитала Світ.

— Потім розкажу. Дане, збирай торбу, швидше. Світ… як твоя подряпина, підсохла?

— Заживе, — вона насторожилася.

— У тебе швидко порізи заживають? Ранки, подряпини?

— Швидко, — вона облизнула запечені губи. — А що?

Стократ не відповів.

На дні яру біг струмок, можна було йти по кісточки у воді, раз у раз ризикуючи оступитися на слизькому камінні. Або пробиратися берегом, крізь очерети й топкий намул. Або повзти по схилу, як муха по стінці чаші. Коні брели, наче на забій. Попереду йшов хлопець з одним конем, за ним Стократ вів другого, а Світ, перехнябившись, сиділа в сідлі.